РОЗДІЛ 20. МОЄ РІШЕННЯ. АНДРІЙ

Ірина приїхала в п’ятницю ввечері сама. Марко залишився у Львові складати підсумкову контрольну й мав повернутися за тиждень.

Я зустрів її на вокзалі. Вона вийшла з вагона з маленькою валізою, побачила мене й усміхнулася. Я забрав валізу, поцілував її. Пів року вмістилося в тому, як міцно вона притиснулася до мене.

— Ти схуд, — сказала Ірина.

— На два кілограми.

— Я бачила тебе минулого тижня під час відеодзвінка.

— Тоді навіщо кажеш?

— Треба ж почати розмову.

У машині ми говорили про дорогу, погоду й Маркову контрольну. Головне запитання лежало між нами, але я не квапив. Удома Ірина роззулася, зайшла до кухні, відчинила шафу й дістала свою чашку.

— Ти її не розбив.

— Я здатен пів року користуватися посудом без пригод.

— Це моя чашка.

— Тому не користувався.

Вона провела пальцем по краю, перевірила, чи немає пилу, і поставила чайник.

— Мені запропонували залишитися, — сказала вона.

— Знаю.

— Зарплата вища, ніж у Києві. Другий етап триватиме щонайменше рік. Потім може бути ще один об’єкт.

— Ти хочеш погодитися?

— Частково. Проєкт хороший. Команда нарешті навчилася працювати разом. У Львові мені подобається.

Я сів за стіл.

— А інша частина?

— Хоче додому.

— До цієї квартири?

— До тебе. Марко теж хоче повернутися до школи. Він не прижився в новій, хоча ніколи цього не визнає.

— То що ти вирішила?

— Я відмовилася від продовження. Закінчу документацію дистанційно й повернуся за два тижні.

Радість була такою сильною, що я мало не сказав: «Я знав». Але не знав.

— Ти не пошкодуєш?

— Можливо, іноді. Хороше рішення не зобов’язане подобатися мені щодня.

Я впізнав власні слова й засміявся.

— Що? — запитала вона.

— Нічого. Радію.

— Я бачу.

Я обійшов стіл і обійняв її. Чайник вимкнувся, але ми ще довго стояли біля кухонної стільниці.

Наступного ранку я показав Ірині невелике приміщення на першому поверсі будинку за три квартали від нас. Колись там ремонтували взуття. Тепер власник здавав дві кімнати й підсобне приміщення.

— Тут темно, — сказала Ірина.

— У другій кімнаті два вікна.

— Електрика стара. Вентиляція слабка. Для лаків не підійде.

— Микола Данилович сказав те саме.

— Тоді навіщо показуєш?

— Хотів орендувати. Учора відмовився.

— Це перевірка?

— Ні. Показую місце, яке не вибрав.

Ми оглянули ще два варіанти. Перший був надто дорогим, другий — у промисловій зоні без опалення. Я не підписав жодного договору.

За пів року роботи з Миколою Даниловичем у мене з’явилося сім клієнтів. Двоє прийшли за рекомендацією, одну тумбу довелося переробляти власним коштом, за великий стіл ще не заплатили повністю. Заробленого вистачало на матеріали й нову шліфувальну машинку. Про звільнення з компанії не йшлося.

— Я думала, ти вже покажеш готову майстерню, — сказала Ірина, коли ми повернулися в машину.

— Раніше показав би. Орендував би перше приміщення, повісив вивіску й удавав, що маю план.

— А зараз?

— Шукатиму далі. Можу ще кілька місяців працювати в Миколи Даниловича. Якщо клієнтів не побільшає, майстерня мені взагалі не потрібна.

— Ти спокійно це говориш.

— Не зовсім. Я вже придумав назву.

— Яку?

— Не скажу. Раптом вона тобі не сподобається.

— Тоді точно ставитимеш моє схвалення вище за своє.

— Назва «Другий шар».

Ірина скривилася.

— Погана.

— Знаю. Тому й не підписав договір.

Ми сміялися до самого дому.

У понеділок правління знову повернулося до питання спільного департаменту. Новий директор логістики звільнився після чотирьох місяців. Олена Сергіївна покликала мене до переговорної.

— Умови кращі, — сказала вона. — Двадцять відсотків до тієї суми, яку пропонували раніше. Службова машина. Обереш собі заступника.

— Я не погоджуся.

— Навіть не подивишся контракт?

— Подивлюся. Але відповідь не зміниться.

— Ти впевнений?

— Так.

Вона мовчки передала мені папери. Я прочитав кожну сторінку. Умови справді були вигідними. За рік я міг заробити суму, яку майстерня не принесла б і за п’ять. Від цієї думки стало боляче. Не кожна відмова звільняла. Деякі коштували цілком конкретних грошей.

— Ні, — повторив я й повернув контракт.

— Чому цього разу без вагань?

— Вагання є. Просто рішення вже маю.

— Ти підеш із компанії?

— Поки ні. Хочу залишитися в закупівлях. Якщо нас знову об’єднають, шукатиму іншу роботу.

— Через меблі?

— Через час. Меблі — один зі способів його витрачати.

Олена Сергіївна потерла перенісся.

— Нікому більше цього не казатиму, але мені шкода. Ти був би сильним директором.

— Дякую.

— Це не комплімент. Це проблема для мене.

— Розумію.

— Іди вже.

У коридорі я зупинився біля вікна. Хотів зателефонувати Ірині, Юлії, Оксані Романівні — будь-кому, хто підтвердив би, що я не зробив помилки. Не зателефонував. Повернувся до свого відділу й узявся до роботи.

Увечері ми з Іриною сиділи на підлозі в Марковій кімнаті й збирали нову книжкову шафу. В інструкції бракувало двох сторінок. Я пропонував розібрати конструкцію, Ірина наполягала, що ми лише переплутали деталі.

— Ось ця полиця має бути нижче, — сказала вона.

— Тоді отвори не збігаються.

— Бо ти перевернув бічну стінку.

— На ній немає позначки.

— Є. Ти закрив її долонею.

Я прибрав руку. Під нею справді була маленька наліпка з літерою «Б».

— Добре, ти мала рацію.

— Запишемо дату.

— У тебе й так переважно є рація.

— Не псуй момент лестощами.

Ми переставили стінку. Шафа стала рівно.

— Я сьогодні відмовився від посади, — сказав я.