РОЗДІЛ 19. ПОРОЖНЯ КВАРТИРА. АНДРІЙ

За вісім місяців після маминої смерті ми з Юлією отримали свідоцтва про спадщину. Квартиру вирішили продати. Це рішення не було складним: ніхто з нас не хотів там жити, а здавати й разом відповідати за ремонт ми не збиралися.

Складним виявився останній день.

Покупці мали забрати ключі в понеділок, тому в неділю ми прийшли завершити прибирання. У кімнатах уже не було меблів. Шафи відвезли до благодійного складу, кухонний стіл купило молоде подружжя, ліжко забрали на дачу Юлині знайомі. На стінах залишилися світлі прямокутники від картин.

— Ти взяв лічильники? — запитала Юлія.

— Сфотографував.

— Воду перекрив?

— Так.

— Газ?

— Юлю.

— Що?

— Я все перевірив.

Вона сперлася на віник.

— Вибач. Звичка.

— Моя чи твоя?

— Сімейна.

Ми винесли останні пакети. Залишилися мамина швейна скринька, коробка з документами й зошит. Юлія відкрила скриньку. Там лежали котушки ниток, ножиці, шпильки й наперсток.

— Я заберу, — сказала вона. — У майстерні знадобиться.

— Звичайно.

— Ти точно не хочеш?

— Навіщо мені наперсток?

— Не знаю. Раптом почнеш оббивку шити.

— Для цього є машинка.

— Мамин син навчився сперечатися.

Вона зачинила скриньку.

Моє крісло стояло вже в квартирі. Микола Данилович закінчив його місяць тому. Темно-зелена тканина виявилася вдалою, дерев’яні підлокітники ми очистили й покрили матовою олією. Я виконав менше половини роботи, але знав кожну тріщину в каркасі. Крісло не стало святинею. Ірина під час одного з приїздів сиділа в ньому з ногами, Марко пролив на сидіння колу й сам витирав пляму.

— Зошит твій, — сказала Юлія.

— Чому?

— Бо вона писала переважно про тебе.

— Там є і про тебе.

— Мої сторінки ти не читав.

— Не читав.

Юлія сіла на підвіконня. За відкритим вікном було чути дітей на майданчику.

— Я заблокувала батька, — сказала вона.

— Він тобі дзвонив?

— Знайшов номер через тітку Світлану. Спершу написав. Я відповіла, що не хочу зустрічатися. Потім він тричі зателефонував.

— Хочеш, щоб я з ним поговорив?

— Ні. Просто кажу.

— Добре.

— Ти з ним бачишся?

— Раз на місяць п’ємо каву.

— Навіщо?

Я сів на підлогу біля стіни.

— Хочу зрозуміти, чи можу знати його тепер, не роблячи вигляду, що він був батьком тоді.

— І можеш?

— Іноді. Він розповідає про мотоцикли, свою доньку, роботу. Я не люблю його. Але вже не думаю про нього щодня.

— Мама б розлютилася.

— Мама померла.

Юлія здригнулася. Я пошкодував про різкість, але не забрав слова назад.

— Знаю, — відповіла вона. — Досі іноді забуваю.

— Я теж.

— Учора хотіла їй подзвонити. Побачила в магазині її крем і подумала спитати, чи купити. Потім згадала.

Ми мовчали. Раніше я поспішив би обійняти Юлію або запропонувати забрати крем, щоб вона не плакала. Тепер просто сидів поруч.

— Я часто на неї сердилася, — сказала вона. — Тепер здається, що не мала права.

— Мала.

— А ти?

— Теж серджуся.

— За що найбільше?

Я подивився на порожнє місце, де стояло крісло.

— За те, що вона любила мене так, ніби без її контролю я перестану існувати. І за те, що я дозволяв. А потім звинувачував її навіть у рішеннях, які ухвалив уже дорослим.

— Це більше схоже на слова твоєї психологині.

— Психотерапевтки.

— Байдуже.

— Мені не байдуже.

Юлія всміхнулася.

— Як ви з Іриною?

— Вона закінчує проєкт за три тижні. Замовник пропонує залишитися керувати другим етапом.

— Вона погодиться?

— Не знає.

— А ти що кажеш?

— Що хочу її повернення. Вона знає.

— І все?

— А що ще?

— Не знаю. Ти ж у нас тепер фахівець із бажань.

Я кинув у неї зім’ятий пакет. Вона відбила віником.

Ірина приїжджала двічі на місяць, я їздив до Львова приблизно так само. Перші тижні ми справді дзвонили за графіком. Потім його порушили: одного вівторка вона затрималася на об’єкті, у неділю я ремонтував затоплений склад. Ми посварилися. Не через пропущений дзвінок, а через те, що кожен вирішив, ніби для іншого став менш важливим.

Наступного дня поговорили ще раз. Я сказав, що злякався. Вона сказала, що теж. Ми не припиняли роботу й не купували термінові квитки. Просто призначили новий час.

Відстань не зміцнила наші стосунки чарівним чином. Вона зробила помітним те, що раніше можна було замаскувати вечерею або сексом. Ірина хотіла, щоб я ставив запитання, а не здогадувався. Я хотів знати про її рішення до того, як вони перетворяться на готовий план. Марко іноді не бажав говорити зі мною тиждень, а потім о півночі надсилав голосове про сварку з Данилом.

Ми вчилися залишатися поруч без постійної присутності.

У коридорі пролунав дзвінок. Прийшов Микола Данилович із викруткою.

— Ручка на балконі, — нагадав він. — Казали, покупцям треба полагодити.

— Я сам можу, — відповів я.

— Тоді чого вчора дзвонив?

— Не знав, яку купити.

— Купив. Став сам.

Він подав мені пакунок і пішов на кухню пити воду. Я зняв стару ручку, вставив нову, затягнув гвинти. Один прокрутився, довелося взяти ширший.

— Нормально, — сказав Микола Данилович після перевірки. — Тільки не тягни, бо зламаєш механізм.

— Ви всім клієнтам даєте інструкцію?

— Ти не клієнт. Клієнт заплатив би.

Юлія запропонувала йому забрати кілька банок варення, які знайшли в коморі.

— Галина минулого літа давала абрикосове, — сказав він. — Цукру поклала стільки, що ложка стояла.

— Вона боялася, що зіпсується, — пояснила Юлія.

— Усе одно зіпсувалося. Кришки здулися.

Він узяв лише дві банки вишневого й пішов.

Ми з Юлією оглянули кожну кімнату. Я перевірив крани, розетки, вікна. У маминій спальні біля дверей залишився олівцевий штрих із датою й Юлиним зростом. Покупці збиралися робити ремонт. За тиждень цієї риски не буде.