За вісім місяців після маминої смерті ми з Юлією отримали свідоцтва про спадщину. Квартиру вирішили продати. Це рішення не було складним: ніхто з нас не хотів там жити, а здавати й разом відповідати за ремонт ми не збиралися.
Складним виявився останній день.
Покупці мали забрати ключі в понеділок, тому в неділю ми прийшли завершити прибирання. У кімнатах уже не було меблів. Шафи відвезли до благодійного складу, кухонний стіл купило молоде подружжя, ліжко забрали на дачу Юлині знайомі. На стінах залишилися світлі прямокутники від картин.
— Ти взяв лічильники? — запитала Юлія.
— Сфотографував.
— Воду перекрив?
— Так.
— Газ?
— Юлю.
— Що?
— Я все перевірив.
Вона сперлася на віник.
— Вибач. Звичка.
— Моя чи твоя?
— Сімейна.
Ми винесли останні пакети. Залишилися мамина швейна скринька, коробка з документами й зошит. Юлія відкрила скриньку. Там лежали котушки ниток, ножиці, шпильки й наперсток.
— Я заберу, — сказала вона. — У майстерні знадобиться.
— Звичайно.
— Ти точно не хочеш?
— Навіщо мені наперсток?
— Не знаю. Раптом почнеш оббивку шити.
— Для цього є машинка.
— Мамин син навчився сперечатися.
Вона зачинила скриньку.
Моє крісло стояло вже в квартирі. Микола Данилович закінчив його місяць тому. Темно-зелена тканина виявилася вдалою, дерев’яні підлокітники ми очистили й покрили матовою олією. Я виконав менше половини роботи, але знав кожну тріщину в каркасі. Крісло не стало святинею. Ірина під час одного з приїздів сиділа в ньому з ногами, Марко пролив на сидіння колу й сам витирав пляму.
— Зошит твій, — сказала Юлія.
— Чому?
— Бо вона писала переважно про тебе.
— Там є і про тебе.
— Мої сторінки ти не читав.
— Не читав.
Юлія сіла на підвіконня. За відкритим вікном було чути дітей на майданчику.
— Я заблокувала батька, — сказала вона.
— Він тобі дзвонив?
— Знайшов номер через тітку Світлану. Спершу написав. Я відповіла, що не хочу зустрічатися. Потім він тричі зателефонував.
— Хочеш, щоб я з ним поговорив?
— Ні. Просто кажу.
— Добре.
— Ти з ним бачишся?
— Раз на місяць п’ємо каву.
— Навіщо?
Я сів на підлогу біля стіни.
— Хочу зрозуміти, чи можу знати його тепер, не роблячи вигляду, що він був батьком тоді.
— І можеш?
— Іноді. Він розповідає про мотоцикли, свою доньку, роботу. Я не люблю його. Але вже не думаю про нього щодня.
— Мама б розлютилася.
— Мама померла.
Юлія здригнулася. Я пошкодував про різкість, але не забрав слова назад.
— Знаю, — відповіла вона. — Досі іноді забуваю.
— Я теж.
— Учора хотіла їй подзвонити. Побачила в магазині її крем і подумала спитати, чи купити. Потім згадала.
Ми мовчали. Раніше я поспішив би обійняти Юлію або запропонувати забрати крем, щоб вона не плакала. Тепер просто сидів поруч.
— Я часто на неї сердилася, — сказала вона. — Тепер здається, що не мала права.
— Мала.
— А ти?
— Теж серджуся.
— За що найбільше?
Я подивився на порожнє місце, де стояло крісло.
— За те, що вона любила мене так, ніби без її контролю я перестану існувати. І за те, що я дозволяв. А потім звинувачував її навіть у рішеннях, які ухвалив уже дорослим.
— Це більше схоже на слова твоєї психологині.
— Психотерапевтки.
— Байдуже.
— Мені не байдуже.
Юлія всміхнулася.
— Як ви з Іриною?
— Вона закінчує проєкт за три тижні. Замовник пропонує залишитися керувати другим етапом.
— Вона погодиться?
— Не знає.
— А ти що кажеш?
— Що хочу її повернення. Вона знає.
— І все?
— А що ще?
— Не знаю. Ти ж у нас тепер фахівець із бажань.
Я кинув у неї зім’ятий пакет. Вона відбила віником.
Ірина приїжджала двічі на місяць, я їздив до Львова приблизно так само. Перші тижні ми справді дзвонили за графіком. Потім його порушили: одного вівторка вона затрималася на об’єкті, у неділю я ремонтував затоплений склад. Ми посварилися. Не через пропущений дзвінок, а через те, що кожен вирішив, ніби для іншого став менш важливим.
Наступного дня поговорили ще раз. Я сказав, що злякався. Вона сказала, що теж. Ми не припиняли роботу й не купували термінові квитки. Просто призначили новий час.
Відстань не зміцнила наші стосунки чарівним чином. Вона зробила помітним те, що раніше можна було замаскувати вечерею або сексом. Ірина хотіла, щоб я ставив запитання, а не здогадувався. Я хотів знати про її рішення до того, як вони перетворяться на готовий план. Марко іноді не бажав говорити зі мною тиждень, а потім о півночі надсилав голосове про сварку з Данилом.
Ми вчилися залишатися поруч без постійної присутності.
У коридорі пролунав дзвінок. Прийшов Микола Данилович із викруткою.
— Ручка на балконі, — нагадав він. — Казали, покупцям треба полагодити.
— Я сам можу, — відповів я.
— Тоді чого вчора дзвонив?
— Не знав, яку купити.
— Купив. Став сам.
Він подав мені пакунок і пішов на кухню пити воду. Я зняв стару ручку, вставив нову, затягнув гвинти. Один прокрутився, довелося взяти ширший.
— Нормально, — сказав Микола Данилович після перевірки. — Тільки не тягни, бо зламаєш механізм.
— Ви всім клієнтам даєте інструкцію?
— Ти не клієнт. Клієнт заплатив би.
Юлія запропонувала йому забрати кілька банок варення, які знайшли в коморі.
— Галина минулого літа давала абрикосове, — сказав він. — Цукру поклала стільки, що ложка стояла.
— Вона боялася, що зіпсується, — пояснила Юлія.
— Усе одно зіпсувалося. Кришки здулися.
Він узяв лише дві банки вишневого й пішов.
Ми з Юлією оглянули кожну кімнату. Я перевірив крани, розетки, вікна. У маминій спальні біля дверей залишився олівцевий штрих із датою й Юлиним зростом. Покупці збиралися робити ремонт. За тиждень цієї риски не буде.
#346 в Сучасна проза
#684 в Жіночий роман
владна матуся, криза середнього віку, пошук себе в дорослому житті
Відредаговано: 11.09.2026