РОЗДІЛ 18. ВОНА ЇДЕ. АНДРІЙ

В останню ніч перед від’їздом ми не спали майже до третьої. Не кохалися й не говорили про майбутнє. Перевіряли документи, зважували валізи й шукали зарядний пристрій Марка, який лежав у його рюкзаку.

— Я точно клав його на стіл, — наполягав він.

— Ти точно поклав його в рюкзак, — сказала Ірина. — Я бачила.

— Тоді навіщо ми шукали сорок хвилин?

— Бо ти не дозволяв перевірити рюкзак.

Марко ліг на диван і закрив обличчя подушкою.

— Я вже ненавиджу переїзд.

— Ми ще не переїхали, — відповіла Ірина.

— Саме тому.

Я виніс валізи в коридор. Поруч стояли три коробки, які мала забрати служба доставки. Частина Ірининого життя вже поїхала до Львова напередодні. Решту вона віддала власниці квартири або привезла до мене: зимовий одяг, книжки, посуд, який не хотіла лишати чужим людям.

У моїй шафі з’явилися її сукні. У ванній — не одна зубна щітка, а ціла косметичка. Маркова кімната була готова: темно-зелені стіни, ліжко, стіл і порожні полиці. Він переночував там двічі й сказав, що матрац надто твердий. Ми домовилися вибрати інший після повернення.

Якщо вони повернуться.

Це «якщо» ми більше не приховували.

О пів на третю Марко заснув. Ми з Іриною вийшли на кухню. Вона відкрила холодильник і побачила пляшку ігристого вина.

— Це навіщо?

— Хотів випити за твій проєкт.

— О третій ночі перед потягом?

— Купив учора. Моменту не було.

— Налий по пів келиха.

Ми сіли навпроти одне одного. Я підняв келих.

— За готель, який ти врятуєш від жахливого ремонту.

— Я не рятуватиму. Замовник уже двічі скоротив бюджет.

— Тоді за те, щоб скоротив не втретє.

Ми випили.

— Як ми це робитимемо? — запитала Ірина.

— Я приїду через два тижні. Потім ти з Марком — на його канікули. Дзвонитимемо щовечора.

— Щовечора не вийде. У мене будуть зустрічі, у тебе — робота.

— Через день?

— Домовимося про три вечори на тиждень. Решта — коли можемо.

— Звучить як графік нарад.

— Нам потрібен хоч якийсь графік. Інакше ти вирішиш, що не хочеш заважати, я — що ти зайнятий, і ми мовчатимемо тиждень.

— Добре. Понеділок, середа, неділя?

— У середу в мене нарада з авторським наглядом. Вівторок.

Я записав у календар.

Ірина подивилася на мене й засміялася.

— Що?

— Нічого. Ми серйозно внесли стосунки в календар.

— Принаймні не забудемо.

— Я не про це. Просто раніше мені здавалося, що любов має відбуватися сама. А зараз ми сидимо над келихами й узгоджуємо вівторки.

— Тобі не подобається?

— Подобається. Це схоже на двох дорослих людей, які не сподіваються, що інший усе вгадає.

Я покрутив келих у руках.

— Я не прошу тебе залишитися.

— Знаю.

— Але хочу, щоб ти знала: якби попросив, це було б не тому, що вважаю твій проєкт неважливим. Я просто не хочу прокидатися без тебе.

Ірина простягнула ногу під столом і торкнулася моєї.

— А я не хочу їхати від тебе. І все одно їду.

— Розумію.

— Ні, поки не розумієш. Можливо, потім зрозумієш.

— Це прозвучало жорстко.

— Вибач. Я теж налякана.

— Не вибачайся за все.

— Подивися, хто заговорив.

Ми прибрали келихи й лягли. Я заснув хвилин на сорок, а о п’ятій задзвонив будильник.

На вокзалі було людно. Марко ніс рюкзак і скаржився на ранковий потяг. Ірина тримала квитки в телефоні й тричі перевірила номер колії.

Біля вагона я обійняв Марка. Він спершу напружився, потім поплескав мене по спині.

— Дивіться, щоб мама не працювала вночі, — сказав він.

— А ти?

— Я дитина. Мене не слухатиме.

— Мене теж не завжди.

— Але у вас більше шансів.

Ірина вже занесла малу валізу у вагон. Провідниця попросила не затримувати посадку.

— Я сумуватиму, — сказав я Маркові.

Він глянув на мене знизу вгору.

— За мамою?

— За вами обома.

— Я теж. Тільки нікому не кажіть.

— Не скажу.

Ірина повернулася. Я обійняв її й відчув, як вона тремтить.

— Подзвони, коли приїдете.

— Подзвоню.

— І якщо квартира жахлива, одразу шукай іншу.

— Андрію.

— Що?

— Просто попрощайся.

Я замовк.

— Люблю тебе, — сказав я.

— Я тебе теж.

Вона зайшла у вагон. Я лишився на пероні, доки потяг не рушив. Не біг поруч і не махав услід. Стояв, тримаючи в руці непотрібний паркувальний талон.

У машині телефон завібрував. Марко надіслав фотографію Ірини біля вікна й підписав: «Вона вже перевіряє робочу пошту. Я не впорався».

Я відповів: «Проведи профілактичну бесіду».

Він поставив смайлик.

Повернувшись додому, я побачив на столі Іринину чашку. Вимив її й поставив у шафу. Не залишив на видному місці як пам’ятку й не сховав подалі. Увечері вона знову нею користуватиметься не скоро, але це залишалася звичайна чашка.

У Марковій кімнаті на столі лежав аркуш із формулами. У кошику — зім’ятий чек із магазину фарб. Я зібрав сміття, відчинив вікно й зупинився посеред кімнати.

Квартира була тихою. Я не відчував свободи, якої колись боявся втратити. Лише відсутність двох людей, котрі ще вчора сперечалися за зарядний пристрій.

Увечері Ірина подзвонила з львівської квартири. Відео уривалося, Марко ходив позаду й скаржився на слабкий інтернет.

— Як ти? — запитала вона.

Раніше я сказав би, що нормально, щоб не псувати їм перший вечір.

— Сумно, — відповів я. — Але я радий вас бачити.

— Нам теж сумно.

Марко нахилився до екрана.

— І квартира справді гірша, ніж на відео.

— Я чув.

— Зате в мене велике вікно.

Він повернув телефон і показав кімнату. Ми говорили сорок хвилин. Потім Ірина сказала, що їм треба розкладати речі, а мені — спати.

Я завершив дзвінок і не відкрив робочу пошту.