РОЗДІЛ 17. ПРОБНИЙ МІСЯЦЬ .АНДРІЙ

До Олени Сергіївни я прийшов із двома документами. Перший — план передавання логістичного напряму новому керівникові. Другий — пропозиція, як залишити за мною відділ закупівель і частину стратегічних контрактів.

— Ти жартуєш, — сказала вона, переглянувши першу сторінку.

— Ні.

— Правління готове затвердити тебе в п’ятницю.

— Я відмовлюся від посади директора департаменту.

— Через жінку, яка їде до іншого міста?

— Через те, що не хочу працювати по дванадцять годин і відповідати за напрям, який мені нецікавий.

— Робота не повинна бути цікавою щодня.

— Згоден. Але я не хочу, щоб вона займала щодня.

Олена Сергіївна зняла окуляри й поклала на папери.

— Ти розумієш, що повернутися на стару посаду без змін не вийде? Твого заступника вже готують очолити відділ. Люди знають про підвищення. Це виглядатиме як провал.

— Тому я й приніс план. Можу три місяці вести перехід, залишитися керівником стратегічних закупівель або перейти на експертну посаду. Зарплата буде нижчою. Я це врахував.

— А якщо я скажу, що таких посад немає?

— Тоді працюватиму до завершення передачі й піду з компанії.

Вимовляючи це, я відчував страх. Іпотека була виплачена, заощаджень вистачило б приблизно на рік, але я ніколи не залишався без роботи. Страх не зник після розрахунків. Просто перестав бути наказом.

— Ти вже знайшов інше місце? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді це безглуздя.

— Можливо.

— Я не впізнаю тебе.

— Я теж останнім часом.

Олена Сергіївна відсунула документи.

— Дай мені два дні.

— Добре.

— І не розповідай поки нікому.

Я вийшов із кабінету, не відчуваючи ані полегшення, ані тріумфу. Хотілося повернутися й сказати, що передумав. Я пішов до свого кабінету, провів заплановану нараду і вперше за кілька тижнів вийшов з офісу о сьомій.

У суботу Микола Данилович дозволив мені натягувати тканину на мамине крісло. Я закріпив один бік надто сильно, і на спинці утворилася складка.

— Знімай, — сказав він.

— Її майже не видно.

— Тоді залиш. Щодня дивитимешся й згадуватимеш, що полінувався витратити десять хвилин.

Я зняв скоби й почав знову.

До майстерні зайшла жінка років п’ятдесяти. Вона принесла маленький приліжковий столик із подряпаною стільницею.

— Це до середи можна? — запитала.

Микола Данилович оглянув пошкодження.

— До наступної.

— Мені на подарунок.

— Тоді неси в інше місце. Швидше не зроблю.

Жінка вже збиралася йти, коли я запропонував:

— Я можу спробувати.

Микола Данилович глянув на мене.

— До цієї середи?

— Так.

— У тебе робота.

— Після роботи.

Жінка запитала про ціну. Я назвав суму, приблизно вдвічі меншу за ту, яку взяв би Микола Данилович. Він не втрутився. Коли клієнтка пішла, поставив столик переді мною.

— Шпон тонкий. Протреш — платитимеш за новий.

— Покажете, як?

— Один раз.

Я приходив у майстерню три вечори поспіль. У вівторок зашліфував кут надто глибоко. Микола Данилович навчив підбирати тон і маскувати пошкодження. У середу вранці наніс останній шар воску, а після роботи віддав столик клієнтці.

Вона провела долонею по стільниці.

— Тут була темна пляма.

— Її не вдалося вивести повністю, — сказав я. — Я попереджав, що глибокі пошкодження залишаться.

— На фотографії виглядало краще.

— Можемо зменшити ціну.

Микола Данилович голосно відклав інструмент.

— Ціна вже менша за роботу, — сказав він. — Пляма була до ремонту, не після.

Жінка заплатила, але пішла невдоволена.

— Перший клієнт, — сказав я. — І вже поганий відгук.

— Нормальний клієнт. Хотіла нову річ за ціну ремонту. Ти хотів її врятувати від розчарування й одразу запропонував свої гроші.

— Результат неідеальний.

— Бо річ стара. Якщо не навчишся говорити про межі ремонту до початку, зароблятимеш лише втому.

Я записав витрати. Матеріали забрали майже третину оплати. Якщо порахувати години, я заробив менше, ніж кур’єр. Мрія про майстерню не стала вигідним бізнесом після першого столика.

Проте наступної суботи я знову прийшов.

Олена Сергіївна дала відповідь у четвер. Компанія найме директора логістики окремо, а закупівлі лишаться самостійним департаментом. Мене готові повернути на попередні умови після двомісячного перехідного періоду. Чотириденний тиждень, про який я просив у другому документі, вона викреслила.

— Це максимум, — сказала вона. — Або погоджуйся, або пиши заяву.

— Можу взяти один день без збереження зарплати двічі на місяць?

— На постійній основі?

— На три місяці. Хочу зрозуміти, чи мені потрібен цей час і що з ним робити.

— Ти торгуєшся за менше грошей.

— Так.

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував оплачувати офісне світло.

— Один день на місяць. Як експеримент. Якщо показники відділу впадуть — скасуємо.

— Домовилися.

Перший вільний понеділок я провів у майстерні. Не відкривав пошту до п’ятої вечора. Увесь день ремонтував шухляду комода, а заробив стільки, скільки на роботі отримував приблизно за годину. Додому повернувся із втомленими руками й пилом у волоссі.

Ірина вже складала книжки в коробки. До від’їзду залишалося чотири дні.

— Ти домовився? — запитала вона.

— Повертаюся до закупівель. Два місяці передаватиму логістику. Матиму один вільний понеділок на місяць.

— Ти задоволений?

— Не знаю. Але хочу спробувати так.

— Це звучить не дуже натхненно.

— Я більше не хочу плутати рішення з натхненням. Мені страшно втратити гроші й статус. Водночас я радий, що наступного року не відповідатиму за склади. Подивлюся, як житиму.

Ірина обійняла мене. Я торкнувся підборіддям її волосся.

— Це твоє рішення, — сказала вона.