РОЗДІЛ 16. НЕ БУДУ ГОВОРИТИ ЗА НЕЇ. АНДРІЙ

Ірина відчинила не одразу. На ній були домашні штани й стара футболка, волосся зібране гумкою. За її плечем у коридорі стояли дві порожні валізи.

— Я не попередив, — сказав я. — Якщо не хочеш говорити, поїду.

— Заходь.

Марко ночував у друга. На столі лежали списки речей, документи й копія договору. Ірина прибрала їх убік.

— Чаю?

— Так. Чорного, без лимона.

Вона глянула на мене.

— Ти уточнив.

— Тренуюся.

Ми сіли на кухні. Я розповів про розмову з Юлією. Не переказував її особистих зізнань, лише те, за що відповідав сам.

— Важко було? — запитала Ірина.

— Так. Особливо не пояснювати, чому я мав добрі наміри.

— Ти часто ними захищаєшся.

— Знаю.

Я дістав із кишені коробочку з каблучкою й поклав на стіл. Ірина напружилася.

— Не хвилюйся. Я не повторюватиму.

— Тоді навіщо приніс?

— Не знав, що з нею робити.

— Можеш повернути в магазин.

— Можу. Але спершу хочу вибачитися. Я поставив тебе в становище, де ти мусила або погодитися на мою паніку, або стати винною в моєму розчаруванні. А потім ще й покарав мовчанням.

Ірина тримала чашку обома руками.

— Я боялася, що ти більше не прийдеш.

— Я теж.

— Каблучка мені сподобалася.

— Продавчиня вгадувала за фотографією.

— Романтично.

— Я ще й розміру не знаю.

Вона засміялася. Напруга трохи відступила.

— Я хочу з тобою одружитися, — сказав я. — Це не нова пропозиція. Просто факт. Але поки не прошу відповіді. Коли зможу запитати без спроби втримати тебе, тоді запитаю.

— Добре.

— Ти все одно їдеш?

— Так.

— Добре.

Цього разу слово не означало, що мені байдуже. Воно означало: я почув.

Ірина простягнула руку через стіл. Я накрив її долоню своєю.

Наступного ранку зателефонував Петро.

— Я біля Юлиної майстерні, — сказав він.

— Навіщо?

— Хотів побачити. Не заходжу. Стою через дорогу.

Я відійшов від колег до вікна.

— Вона знає, що ти там?

— Ні. Скажи їй, будь ласка. Нехай вийде на п’ять хвилин.

— Вона не дозволяла давати тобі адресу.

— Адреса є в мережі. Це магазин.

— Тоді ти знаєш, що робити далі: піти.

— Андрію, я не збираюся влаштовувати сцену. Хочу лише поговорити.

— Вона не хоче.

— Ти знову вирішуєш за неї.

Удар був точним. Ще вчора я обіцяв не робити цього. Петро, можливо, навіть не знав про нашу розмову, але знайшов моє слабке місце.

— Зачекай, — сказав я.

Я подзвонив Юлії з робочого телефона. Вона відповіла весело, на задньому тлі говорила покупниця.

— Батько стоїть через дорогу від майстерні, — сказав я. — Просить, щоб ти вийшла. Я нічого йому не обіцяв. Що хочеш, щоб я відповів?

Юлія мовчала.

— Він бачить мене?

— Не знаю.

— Я не хочу виходити.

— Добре.

— Скажи, щоб пішов.

— Скажу.

— І нехай більше не приходить без попередження.

— Добре.

Я повернувся до розмови з Петром.

— Вона просить тебе піти й більше не приходити без її згоди.

— Ти їй сказав, що я хочу лише п’ять хвилин?

— Я сказав, що ти просиш зустрітися.

— А про коробку? Про листи?

— Ні.

— Чому?

— Бо вона не просила мене переказувати твої докази.

— Ти налаштував її проти мене.

— Вона доросла людина. Це її рішення.

— Ти такий самий, як Галя. Караєш і називаєш це турботою.

Я дивився на своє відображення у вікні. Ще місяць тому ця фраза змусила б мене доводити, що я не схожий на маму. Тепер я чув лише спробу змінити мою відповідь.

— Можливо, у чомусь схожий, — сказав я. — Але зараз я зробив те, про що попросила Юлія.

— А я твій батько.

— Це не дає тобі права на її час.

— Тобі легко говорити. У тебе немає дітей.

Я згадав Олену Сергіївну: «Але він не твій». Люди дивно легко визначали, де починається й закінчується моє право вважати когось родиною.

— Іди звідти, — повторив я.

Петро вилаявся й вимкнув зв’язок.

За хвилину Юлія надіслала: «Пішов».

Я відповів: «Добре».

Вона набрала ще одне повідомлення: «Дякую, що спитав».

Увечері на терапії я розповів Оксані Романівні про дзвінок. Чекав, що вона підтвердить: я правильно встановив кордон.

— Чому вам потрібно, щоб я оцінила? — запитала вона.

— Хочу знати, чи не став знову посередником.

— Ви стали посередником. Юлія могла сама поговорити з батьком.

— Але він зателефонував мені.

— І ви вирішили допомогти. Чим ця ситуація відрізнялася від попередніх?

Я подумав.

— Я не переконував Юлію. Не додавав нічого від себе. І зробив лише те, про що вона попросила.

— Вам цього достатньо?

— Так.

— Тоді навіщо моє схвалення?

— Мабуть, за звичкою.

Вона кивнула.

Під кінець зустрічі ми говорили про роботу. Я приніс розрахунки: мій дохід на попередній посаді, витрати на квартиру, допомогу мамі, якої тепер не було, майбутні поїздки до Львова. Навіть без директорської надбавки я міг жити звично й відкладати гроші.

— Отже, ви можете відмовитися, — сказала Оксана Романівна.

— Фінансово — так.

— А можете погодитися?

— Теж можу.

— Що оберете?

— Ще не знаю.

Раніше ця відповідь здавалася доказом моєї неспроможності. Тепер вона означала, що я не мусив вирішувати в паніці.

До кінця місяця залишалося дев’ять днів.