РОЗДІЛ 15. ТЕ, ЗА ЩО НЕ МОЖНА ПЕРЕПРОСИТИ ОДНИМ СЛОВОМ. АНДРІЙ

Заяву я не подав. Поклав у нижню шухляду робочого столу й домовився з Оленою Сергіївною, що дам остаточну відповідь у визначений термін. Вона сказала, що терпіння правління закінчується. Я відповів, що розумію.

Ірині не телефонував два дні. Вона теж не дзвонила. Ми обмінялися повідомленнями про Марків стіл і квитки до Львова, ніби займалися спільним проєктом, а не намагалися зрозуміти, чи залишимося разом.

У середу Юлія попросила допомогти перевезти коробки з маминої квартири до її майстерні. Я погодився, але приїхав на годину пізніше через нараду.

Вона вже знесла половину сама.

— Можна було попередити, — сказала Юлія.

— Телефон розрядився.

— У тебе в машині зарядний пристрій.

— Забув.

— Звісно.

Я взяв найбільшу коробку. Вона була важчою, ніж здавалася.

— Що тут?

— Мамині тканини. Не тягни за клапани, дно слабке.

Ми мовчки спустилися. У багажнику вже стояли пакети з посудом і швейна машинка. Юлія відсунула їх, звільняючи місце.

— Ти сердита через запізнення чи ще через Одесу? — запитав я.

— Я можу сердитися через дві речі одночасно.

— Можеш.

— Дякую за дозвіл.

Я поставив коробку на асфальт.

— Давай поговоримо.

— Тут?

— Де скажеш.

Ми повернулися до квартири. Юлія відчинила вікно на кухні й сіла на табурет. Я лишився стояти.

— Я справді думав, що захищаю тебе, — почав я.

— Уже чув.

— Знаю. Це не виправдання.

Вона схрестила руки.

— Що ти хочеш від мене, Андрію?

— Нічого. Хочу сказати нормально.

— Кажи.

Я сів навпроти.

— Я подзвонив господині кімнати в Одесі й скасував твою домовленість. Не сказав тобі. Потім переконав маму, що ти сама передумала, а тебе — що місце вже віддали. Я знав, що брешу. Боявся того хлопця, міста й того, що не зможу контролювати, чи ти в безпеці. Я вирішив, що мій страх важливіший за твоє рішення.

Юлія дивилася у вікно.

— Ти ще забрав мої документи.

— Які?

— Атестат і довідку. Сказав, що понесеш зробити копії. Повернув за тиждень, коли термін поселення минув.

Я пам’ятав синю теку, але не те, що тримав її так довго.

— Так, — сказав я. — І це теж.

— А коли я хотіла винаймати квартиру з Танею, ти розповів мамі, що Таня курить траву.

— Вона курила.

— Один раз на вечірці. Ти подав це так, ніби вона торгує наркотиками.

— Я не знав, що один раз.

— Не запитав.

— Не запитав.

— Коли я розлучалася з Денисом, ви обоє переконували мене повернутися, бо «він же не б’є». Ти пам’ятаєш?

Пам’ятав. Денис принижував її за вагу, перевіряв витрати, міг тиждень не говорити. Я вважав це проблемами, над якими треба працювати, а розлучення — надто різким рішенням.

— Пам’ятаю.

— Мама сказала, що я завжди все кидаю. А ти сказав, що вона просто хвилюється.

— Так.

— І тепер ти хочеш перепросити за Одесу, бо знайшов один папірець.

— Ні. Я хочу визнати, що робив це не один раз. Я ставав на мамин бік, навіть коли думав, що просто всіх мирю. Тиснув на тебе, щоб удома було спокійно. Ти мала право вибрати Одесу. Мала право зняти квартиру з Танею. Мала право піти від Дениса без наших дозволів.

Юлія витерла щоку тильною стороною долоні.

— Я так ненавиділа тебе після Одеси.

— Розумію.

— Ні. Ти не розумієш. Я два роки відкладала гроші на той вступ. Малювала ночами, працювала в кіоску. Мені здавалося, що нарешті матиму своє життя. А потім ти сказав, що я спізнилася і сама винна.

— Я боявся, що ти поїдеш і щось станеться.

— А зі мною щось і сталося. Я залишилася.

Я не мав відповіді, яка могла б цього виправити.

— Пробач, — сказав я. — Не прошу тебе зараз пробачити. Просто кажу: я це зробив і був неправий.

Ми сиділи мовчки. У дворі хтось заводив машину, двигун кілька разів глухнув.

— Я теж тебе кинула, — сказала Юлія. — Коли переїхала до Дениса, приїжджала до мами раз на місяць. Ти возив її по лікарях, ремонтував кран, платив за аналізи. Я казала, що зайнята.

— Це інше.

— Не роби так.

— Як?

— Не забирай у мене відповідальність, щоб швидше стати винним за все.

Я подивився на неї.

— Добре.

— Я знала, що мама дзвонить тобі щодня. Знала, що ти втомився. Але мені було зручно: якщо є ти, я можу не приїжджати. Коли вона скаржилася, що ти рідко телефонуєш, я підтримувала її, хоча сама мовчала тижнями.

— Ти мала своє життя.

— І ти мав.

У цих словах не було примирення. Вони лише повернули кожному його частину правди.

Юлія підвелася й пішла до кімнати. Повернулася з тонкою дитячою книжкою про лисеня.

— Заберу собі.

— Ти її любила.

— Ти читав мені, коли вимикали світло.

— Кінець завжди вигадував, бо останні сторінки загубилися.

— Я знаю. У бібліотеці знайшла цілу книжку. Справжній кінець гірший.

— Не дивно.

Вона вперше за вечір усміхнулася.

Ми перенесли решту коробок. У квітковій майстерні Юлія показала полицю, де зберігатиме мамині тканини. Не всі — частину планувала віддати.

— Хочеш залишити щось? — спитала вона.

Я вибрав невеликий відріз темно-зеленої тканини. Вона не пасувала до крісла й була надто тонкою для меблів.

— Навіщо тобі?

— Не знаю. Можливо, Микола Данилович підкаже.

— Ти досі до нього ходиш?

— Щосуботи.

— Мама була б здивована.

— Вона сказала б, що я псував руки.

— І що в сорок років пізно починати.

Ми засміялися, але мені стало сумно. Навіть коли мами не було, ми легко говорили за неї. Її відповіді залишилися в нас напам’ять.

— Я більше не хочу вирішувати за тебе, — сказав я.

— Тоді не вирішуй.

Просто. Без урочистої обіцянки й взаємного прощення.

Я взяв пакет із тканиною і поїхав до Ірини.