РОЗДІЛ 14. ЗРОБИТИ НАВПАКИ. АНДРІЙ

За наступні шість днів у моєму списку з’явилося сорок два рішення. Я хотів сісти біля вікна, але поступився місцем колезі. Хотів замовити борщ, замовив салат, бо обід мав бути коротким. Не хотів відповідати батькові, але написав: «Усе нормально». Хотів поїхати до Ірини, залишився вдома, щоб виспатися, а потім до другої ночі читав новини.

У суботу ми з Марком фарбували другу стіну. Він увімкнув музику з телефона. Я не знав жодного виконавця, але не просив зробити тихіше.

— Мама каже, ви ходите до психолога, — сказав він.

Валик зупинився в моїй руці.

— Психотерапевтки.

— Є різниця?

— Мабуть. Я ще не з’ясував.

— І як?

— Дорого. Вона ставить багато запитань.

— Це ж її робота.

— Очевидно.

Марко маленьким пензлем наніс фарбу в кутку.

— Я теж ходив після розлучення батьків. Тільки три рази. Тато вирішив, що психолог налаштовує мене проти нього.

— А мама?

— Сказала, що можу ходити, якщо хочу. Я не захотів. Там треба було говорити.

— Незручно.

— Ага.

Ми працювали далі. Увечері Ірина приготувала вечерю, і ми їли в кімнаті з відчиненим вікном. Марко розповідав про однокласника, який списав контрольну з помилками. Я слухав і раптом чітко побачив цей стіл у своїй кухні через рік. Ірину навпроти, Марка з телефоном біля тарілки, суперечку про посуд, шкільні проблеми, чужі рушники у ванній.

Я хотів цього. Не як правильного наступного кроку. Хотів навіть побутових незручностей, які раніше уявляв загрозою.

У понеділок зранку відкрив на робочому комп’ютері порожній документ і написав заяву про відмову від посади. Не про звільнення з компанії — лише про повернення до керівництва відділом закупівель. Перечитав. Текст був точним, стриманим і готовим до друку.

Потім забронював столик у ресторані, де ми з Іриною відзначали третю річницю знайомства.

До обіду я думав про каблучку. О другій вийшов із офісу й зайшов до ювелірного магазину. Продавчиня спитала розмір. Я не знав.

— Можна приблизно визначити за фотографією руки, — сказала вона.

Я відкрив фото Ірини. На одному вона тримала чашку, на іншому обіймала Марка. Продавчиня довго дивилася, потім запропонувала два розміри й сказала, що каблучку можна обміняти.

— Який камінь вона любить?

— Не знаю.

— Біле чи жовте золото?

— Вона носить срібло.

— Тоді біле.

Я вибрав стриману каблучку з невеликим діамантом. Розрахувався й поклав коробочку у внутрішню кишеню піджака. Пульс пришвидшився. Я сприйняв це як доказ правильності рішення.

Ірина прийшла до ресторану після роботи. На ній була чорна сукня й сережки, які я подарував минулого року.

— Щось сталося? — запитала вона, сідаючи.

— Чому мало статися?

— Ти бронюєш ресторан у понеділок і просиш Марка вечеряти в друга. Або гарна новина, або дуже погана.

— Гарна.

Я розповів про заяву. Сказав, що завтра подам її Олені Сергіївні, закінчу перехідний період і повернуся на попередню посаду.

— Ти вже говорив із нею? — спитала Ірина.

— Ні.

— Порахував, як зміниться дохід?

— Приблизно.

— Андрію, ти два тижні тому казав, що боїшся відмовитися.

— Я більше не боюся.

— Чи вирішив не боятися всього одразу?

Мене дратувала її обережність. Я чекав, що вона зрадіє. Натомість відчував себе людиною, яку перевіряють.

— Я нарешті щось обрав. Хіба не цього ти хотіла?

— Хотіла, щоб ти почув себе. Не щоб покарав себе за всі минулі роки.

— Я себе не караю.

Офіціант приніс воду. Я дочекався, доки він відійде, витяг коробочку й поклав перед Іриною.

Вона не торкнулася її.

— Що це?

— Відкрий.

— Я бачу, що це.

— Тоді не змушуй мене промовляти завчену фразу.

Ірина дивилася на коробочку, потім на мене.

— Ти сьогодні купив?

— Так.

— Після того, як написав заяву?

— Це не пов’язано.

— Пов’язано.

— Я хочу, щоб ми були сім’єю.

— Ми можемо нею бути без рішення, ухваленого за один день.

— П’ять років — не один день.

— Але вчора ти не збирався освідчуватися.

Я відчув, як на нас дивляться люди за сусіднім столиком. Не тому, що вони справді слухали, а тому, що я вже уявив приниження.

— Це «ні»?

— Це «не зараз».

— Ти їдеш за три тижні.

— Саме тому не зараз.

— Я думав, ти хочеш визначеності.

— Хочу. Але каблучка не зробить нас визначеними, якщо ти завтра пошкодуєш про заяву, а через місяць — про мої речі у своїй квартирі.

— Ти мені не довіряєш.

— Я довіряю тобі. Не довіряю паніці, у якій ти намагаєшся зробити все навпаки.

— Навпаки чого?

— Того життя, яке обрала для тебе мама. Ти думаєш: якщо відмовишся від посади, одружишся зі мною і почнеш лагодити меблі, одразу станеш собою. Але це знову не вибір. Це втеча в протилежний бік.

Я відсунув стілець.

— Ти могла просто сказати, що не хочеш за мене заміж.

— Я хочу. Але не так.

— Як саме «так»?

— Коли ти поставиш запитання мені, а не спробуєш закрити ним власний страх.

Я поклав коробочку в кишеню. До нас підійшов офіціант, і я попросив рахунок, хоча ми нічого не замовили.

Надворі Ірина хотіла взяти мене за руку. Я відступив.

— Мені треба побути самому.

— Добре.

— Ти навіть не сперечатимешся?

— Ти щойно попросив залишити тебе самого. Я поважаю це.

— Зручно.

Вона зблідла.

— Не роби цього.

— Чого?

— Не карай мене за те, що я сказала «ні».

Я хотів відповісти гостро, але побачив, як вона стискає ремінець сумки.

— Вибач, — сказав я.

— Не зараз. Подумай.

Вона пішла до метро. Я залишився біля ресторану з неоплаченим паркуванням і каблучкою в кишені.

Удома поклав заяву на стіл, поруч із коробочкою. Два великі рішення, яких зранку ще не існувало.