РОЗДІЛ 13. ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВАРІАНТІВ АНДРІЙ

Кабінет Оксани Романівни був на першому поверсі житлового будинку. Невелика кімната, два однакові крісла, годинник на стіні й графин із водою. Я очікував дивана, книжкових шаф і дипломів у рамках. Диплом був один, біля дверей.

— Як до вас звертатися? — запитала вона.

— Андрій.

— Добре. Я Оксана Романівна. Якщо захочете звертатися лише на ім’я, скажіть.

Я кивнув і сів. Годинник показував шосту нуль дві. Я прийшов за дванадцять хвилин, але чекав у коридорі, щоб не виглядати надто раннім.

— Що привело вас сюди?

— Мені сорок.

Вона чекала продовження.

— Це не проблема, — додав я.

— А що проблема?

Я підготував відповідь у машині. Мав розповісти про смерть мами, підвищення, від’їзд Ірини й напад у переговорній. Тепер усі факти здавалися або надто особистими, або недостатньо серйозними.

— Я не знаю, чого хочу.

— Від цієї зустрічі?

— Узагалі.

— Відколи це вас непокоїть?

— Мабуть, давно. Помітив після смерті матері.

Я розповів про лікарню, мамин зошит, пропозицію очолити департамент. Говорив послідовно, називав дати й пояснював причинно-наслідкові зв’язки. Оксана Романівна не перебивала. Лише уточнила, скільки я сплю і чи повторювалися напади.

— Лікар призначив заспокійливе за потреби, але я не приймаю. Не хочу звикнути.

— Те, що вам призначили, спричиняє залежність?

— Не знаю.

— Варто уточнити в лікаря, а не вирішувати самостійно.

Мені не сподобалася її інтонація. Вона була спокійною, та я почув докір.

— Я прийшов не через таблетки.

— Через що?

— Я вже сказав.

— Ви назвали події. Чого хочете від нашої роботи?

— Розібратися.

— У чому?

— Ви завжди відповідаєте запитанням?

— Ні.

Я подивився на годинник. Минуло лише дванадцять хвилин.

— Можна конкретніше? — запитав я. — Наприклад, ви дасте тест або список тем, і ми підемо за ним.

— Можу запропонувати вам заповнити кілька опитувальників, якщо це буде потрібно. Але готового списку правильних бажань у мене немає.

— Я не прошу правильних.

— Тоді яких?

— Хоч якихось варіантів.

Вона мовчала. Я відчув жар у шиї.

— Ви сердитеся? — запитала вона.

— Ні.

— Що відчуваєте зараз?

— Роздратування.

— На мене?

— На ситуацію. Я плачу гроші, прийшов по допомогу, а ви повертаєте мені мої запитання.

— Ви хотіли, щоб я сказала, як вам жити?

— Ні.

— Що тоді було б допомогою?

Я не відповів. У животі з’явилася тяжкість, наче перед складною нарадою. Хотілося встати й піти, поки розмова не стала принизливою.

— Три тижні тому ви погодилися на посаду, якої, можливо, не хочете, — сказала Оксана Романівна. — Чому?

— Це логічний крок.

— Для кого?

— Для будь-якої людини в моєму становищі.

— Я питаю про вас.

— Більша зарплата. Статус. Вплив на рішення.

— Вам потрібні більша зарплата, статус і вплив?

— Гроші зайвими не бувають.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Тоді не знаю.

Вимовити це виявилося важче, ніж я думав.

— Що станеться, якщо ви відмовитеся?

— Розчарую Олену Сергіївну. Можливо, втратимо хороші стосунки. У компанії вирішать, що на мене не можна покластися. Іншої такої пропозиції не буде.

— Що з цього найстрашніше?

Я перебрав варіанти.

— Що всі матимуть рацію, а я зіпсую собі майбутнє.

— Хто саме матиме рацію?

Я згадав маму. Вона не раз казала, що можливості не повторюються, що чоловік має користуватися шансом, що стабільність заробляють терпінням.

— Мати.

— Вона за життя знала про цю пропозицію?

— Ні. Але очікувала її.

— А Ірина чого очікує?

— Щоб я вирішував сам.

— Ви сердитеся на неї за це?

— Інколи.

— Чому?

— Бо їй легко сказати. Вона сама знає, чого хоче.

— Ви впевнені, що їй легко?

Перед очима з’явилися три аркуші на моєму столі, школи, квартири, умови договору. Ірина витратила кілька днів не тому, що рішення було легким.

— Ні.

Оксана Романівна налила собі води.

— Ви згадали, що протягом останніх років часто відповідали «мені однаково». Це справді було байдуже?

— Переважно йшлося про дрібниці.

— Наприклад?

— Ресторан. Фільм. Відпустку. Колір стіни.

— Чому ви не вибирали?

— Не хотів сварок.

— У вашій родині вибір призводив до сварок?

— Міг. Якщо він не збігався з маминим.

Я розповів про полицю, яку зробив у школі, про технікум, до якого хотів вступати однокласник, і про університет, обраний для мене матір’ю. Економіку я вчив добре. Роботу знайшов швидко. Жодне рішення не було поганим.

— Якби мати обрала вам неуспішне життя, було б легше сердитися? — запитала вона.

— Так.

Я засміявся від несподіванки.

— Вона багато для мене зробила. Я не можу звинувачувати її в тому, що маю квартиру й кар’єру.

— Вам обов’язково або бути вдячним, або звинувачувати?

— А як інакше?

— Це ваше запитання до себе.

Знову запитання. Цього разу я не розсердився.

Наприкінці зустрічі вона запропонувала помічати протягом тижня моменти вибору. Не ухвалювати доленосних рішень, а записувати, чого я захотів спершу і що зробив насправді.

— Навіть якщо це кава чи чай? — уточнив я.

— Особливо якщо це кава чи чай. Не шукайте глибокого сенсу. Нам потрібні спостереження.

— А якщо я не знатиму?

— Так і запишіть.

Я оплатив наступну зустріч і вийшов. Біля метро працювала невелика кав’ярня. Бариста запитала, що приготувати. Я автоматично глянув на меню й подумав про американо без цукру, яке брав роками.

— Капучино, — сказав я.

— Яке молоко?

— Звичайне.

— Сироп додати?

— Ні.