РОЗДІЛ 12. НОВИЙ КАБІНЕТ. АНДРІЙ

Табличку на дверях змінили в понеділок. «Андрій Коваль, виконувач обов’язків директора департаменту закупівель і логістики». Прізвище було моє, посада — ніби позичена до моменту, коли я доведу, що маю на неї право.

Новий кабінет мав два вікна, стіл для нарад і шафу, яку ніхто не міг відкрити. Помічниця запропонувала викликати майстра, але я знайшов у шухляді загублений ключ і впорався сам. Усередині лежали старі звіти та пляшка коньяку попереднього керівника.

— Залишити? — спитала помічниця.

— Звіти в архів. Коньяк заберіть собі.

— Я не п’ю.

— Тоді викиньте.

Вона чекала іншого рішення. У компанії існувала традиція тримати алкоголь для святкування контрактів. Я майже пояснив, що не заперечую проти традиції, просто не хочу чужу відкриту пляшку. Потім подумав, що директор може не обґрунтовувати кожну дрібницю.

До одинадцятої я підписав двадцять сім документів, провів дві наради й дізнався, що на складі в Броварах зупинилася система охолодження. Партія молочних продуктів на кілька мільйонів могла зіпсуватися до вечора.

Логістика звинувачувала технічну службу, технічна — підрядника, підрядник не відповідав. Я зібрав керівників у переговорній, заборонив обговорювати винних до моменту, коли товар перевезуть, і розподілив вільні рефрижератори між трьома маршрутами. За дві години ситуацію вдалося втримати. Ми втратили кілька палет, але врятували більшість продукції.

Олена Сергіївна зайшла без стуку.

— Оце і є робота директора, — сказала вона. — Коли всі бігають, ти вирішуєш.

— Я робив те саме на попередній посаді.

— Але відповідав лише за закупівлі.

— Сьогодні теж відповідали керівники напрямів.

— На папері. У разі збитків питали б із тебе.

Вона була задоволена. Я теж мав бути. Я швидко оцінив ризики, не панікував, не принижував людей, домігся результату. Ця робота в мене виходила.

Після обіду мені зателефонувала Ірина. Вона знайшла квартиру у Львові й просила подивитися відео.

— Там дві кімнати, до школи двадцять хвилин трамваєм. Кухня маленька, але на пів року вистачить.

— Надсилай.

— Ти знову їв за столом?

Я подивився на коробку з салатом біля клавіатури.

— Так.

— Андрію.

— На складі була аварія.

— Щодня щось буде.

— Знаю.

— Увечері приїдеш?

— Постараюся.

— Це означає «ні»?

Я відкрив календар. О сьомій була зустріч із фінансовим директором, яку можна було перенести на ранок. О восьмій — перегляд тижневих показників, який не вимагав моєї присутності.

— Буду о пів на дев’яту.

— Добре.

О пів на восьму фінансовий директор попросив ще десять хвилин. Потім з’явилася невідповідність у таблиці. Я написав Ірині, що затримаюся до дев’ятої. О дев’ятій помічниця нагадала про машину, яку замовляла для мене. Я відпустив водія й залишився перевірити цифри сам.

Коли вийшов із офісу, було майже одинадцять. Ірина не відповідала. Удома на мене чекала пофарбована стіна: ми з Марком закінчили її напередодні. Колір у вечірньому світлі здавався темнішим, ніж у магазині. Посеред кімнати стояв накритий плівкою стіл.

Я сів на підлогу й набрав Ірину ще раз.

— Ми вже спимо, — сказала вона пошепки.

— Вибач.

— Ти їв?

— Ні.

— У холодильнику в тебе є суп.

— Я не про це хотів поговорити.

Вона мовчала.

— Я знову зробив саме те, чого ти боялася, — сказав я.

— Так.

— Я не помітив, як минув вечір.

— Ти помітив. Ти двічі написав, що запізнишся. Просто щоразу вибрав лишитися.

Її слова були точними, тому сперечатися не було з чим.

— Завтра вечеряємо разом, — сказав я.

— Не давай обіцянки, щоб закрити сьогоднішню провину.

— Що мені тоді сказати?

— Правду. Чи це лише перший місяць, який треба пережити, чи так виглядатиме твоє життя на цій посаді?

— Не знаю.

— От і подумай.

Після розмови я підігрів суп. Їв у темній кухні й переглядав пошту з телефона. На екрані висвітилося нове повідомлення від Романа: «Красень. Сьогодні врятував компанії кілька мільйонів. За це треба випити».

Я відповів, що не можу. Він одразу зателефонував.

— Ти де?

— Удома.

— Одинадцята година, а він удома. Посада псує тебе.

— Я з офісу пів години тому.

— Тоді все нормально.

— Ні, Романе. Не нормально.

Він замовк.

— Через Ірину?

— Через мене. Я не хочу так працювати.

— Ніхто не хоче. За це платять.

— Ти задоволений своїм життям?

— Що за питання серед ночі?

— Звичайне.

— Маю роботу, квартиру, донька вчиться в хорошому університеті. Був би невдячним, якби скаржився.

— Я не питав, чи маєш право скаржитися.

— Ти часом не почав читати психологів?

— У четвер іду до однієї.

Роман засміявся, але швидко зупинився.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Ну, сходи. Може, вона пояснить, що робота не зобов’язана подобатися.

— А що тоді має подобатися?

— Вихідні.

— Тобі подобаються?

Він видихнув.

— Я в суботу теж працюю. Давай не сьогодні, добре?

Ми попрощалися. Я відкрив ноутбук, щоб завершити звіт, але не ввів пароль.

Наступного дня Олена Сергіївна запросила мене на обід у ресторан навпроти офісу. Вона замовила рибу й мінеральну воду, я — суп.

— Правління задоволене вчорашнім рішенням, — сказала вона. — Хочуть затвердити тебе без очікування кінця місяця.

— Ми домовлялися про випробувальний термін.

— Тобі вже нічого доводити.

— Мені треба зрозуміти, чи я хочу цю роботу.

Вона відклала виделку.

— Це через смерть матері?

— Не лише.

— Після втрати люди часто переоцінюють життя. Не ухвалюй різких рішень.

— Тому й не хочу поспішати із затвердженням.

— Ти чекав на таку можливість роками.