РОЗДІЛ 11. БАТЬКОВА ПРАВДА. АНДРІЙ

Батько зателефонував через два тижні. Я саме виходив від Миколи Даниловича, тримаючи в пакеті стару оббивку з крісла. Він сказав забрати її, щоб потім не звинувачувати його, якщо новий колір мені не сподобається.

— Маєш годину? — запитав Петро.

— Навіщо?

— Хочу тобі дещо показати.

Я подивився на годинник. За дві години мав зустрітися з Іриною й Марком у магазині фарб. Міг відмовити. Навіть шукав причину, але зрозумів, що причина одна: я боявся почути продовження.

— Куди їхати?

Він надіслав адресу гаражного кооперативу на Воскресенці.

Петро чекав біля металевих воріт у старій куртці. У кафе він здавався доглянутішим і молодшим. Тут руки були в мастилі, волосся стирчало з-під шапки.

— Машину сусідові роблю, — пояснив він. — Заходь.

У гаражі стояв розібраний мотоцикл, стелаж із інструментами й вузький диван. Петро зняв із полиці картонну коробку.

— Мама не любила, коли я возився з технікою, — сказав він. — Вважала, що це марнування часу.

— Ти привіз мене поговорити про маму?

— Про себе. Але без неї не вийде.

Він дістав два конверти. В одному лежали мої дитячі листи, в іншому — повернені поштові перекази.

— У тебе вже є тека з квитанціями.

— Це інше.

Я впізнав свій почерк на конверті. «Татові Петрові Ковалю». Мені було дев’ять або десять. Усередині — складений аркуш у клітинку. Я писав, що отримав четвірку з математики, намалював машину й просив приїхати на день народження.

— Ти жив із нами, коли я це писав.

— Я поїхав у відрядження. Ти залишив на кухні, а мама потім віддала мені.

— Ти приїхав на день народження?

Петро стиснув губи.

— Не пам’ятаю.

— Я теж. Мабуть, це відповідь.

Він поклав лист назад.

— Твоя мати не дозволяла мені бачитися з вами після розлучення. Міняла номери, казала, що ви не хочете. Коли я приходив, не відчиняла.

— Ти вже це говорив.

— Бо це правда.

— Скільки разів ти прийшов?

— Що?

— П’ять? Десять? П’ятдесят? Ти жив у цьому місті. Знав школу. Міг подати до суду, написати мені, чекати біля під’їзду.

— Я не хотів вас лякати.

— Скільки разів?

Він відійшов до верстака й переставляв ключі, хоча вони лежали рівно.

— Спочатку приходив майже щотижня. Потім рідше. У мене народилася донька. Робота змінилася.

— Через рік? Через два?

— Приблизно.

— А далі ти вирішив, що мама перемогла.

— Я не збирався воювати.

— За нас не треба було воювати. Треба було бути батьком.

Петро різко повернувся.

— Ти думаєш, я цього не знаю? Тридцять років думаю. Але ти бачив лише її бік. Вона могла довести людину до того, що вдома дихати не було чим. Усе контролювала: гроші, друзів, коли я повернувся, що сказав. Коли я зустрів Ларису, то вперше за багато років відчув, що мене не перевіряють.

— Ти пішов до іншої жінки.

— Так.

— Не мама тебе вигнала.

— Ні.

— Не ми відмовилися від тебе.

— Ні.

Він сів на диван. Раптом став схожим на звичайного літнього чоловіка, який не знає, куди подіти руки.

— Я покохав іншу, — сказав він. — І хотів легшого життя. Думав, що ви підростете й самі мене знайдете. Потім минуло п’ять років, десять. Зателефонувати ставало соромніше. Коли наважувався, Галя казала, що у вас усе добре й не треба знову псувати життя.

— І ти погоджувався.

— Так.

У його розповіді не з’явилося виправдання. Мама справді могла контролювати, карати мовчанням, вирішувати за інших. Я вже знав це не лише з власних спогадів. Але вона залишилася. Працювала, платила за квартиру, сиділа зі мною в лікарні після апендициту, шукала гроші на Юлині курси. Батько вибрав інше життя й роками називав бездіяльність повагою до наших кордонів.

— Чого ти хочеш тепер?

— Бачити вас. Хоч іноді.

— Навіщо?

— Бо ви мої діти.

— Це причина для тебе. А для нас?

Він потер долоні.

— Я не знаю.

Вперше він не мав готової версії.

— Юлія не дозволила дати її номер, — сказав я. — І я не передаватиму їй твої слова.

— Ти можеш хоч сказати, що я шкодую?

— Вона й так знає.

— Звідки?

— Бо всі, хто приходить через тридцять років, шкодують. Це нічого не змінює.

Петро встав.

— Ти говориш, як вона.

У мене напружилася спина.

— Можливо. Або як людина, якій ти не подобаєшся.

— Ти мене зовсім не знаєш.

— Саме так.

Я рушив до дверей.

— Андрію.

Він стояв біля коробки, тримаючи мій дитячий лист.

— Пробач мені.

Я міг сказати, що пробачаю, і вийти з гаража хорошим сином. Міг відповісти, що ніколи не пробачу, й отримати просту крапку. Обидва варіанти були неправдою.

— Я не можу дати тобі це зараз, — сказав я. — І не знаю, чи зможу.

На зустріч у магазині я запізнився на двадцять хвилин. Ірина розглядала зразки підлогового покриття, Марко сидів на складених коробках.

— Ви казали о дванадцятій, — нагадав він.

— Знаю. Вибач. Треба було попередити.

— Де ти був? — запитала Ірина.

— У батька.

Вона уважно подивилася на мене.

— Поговорили?

— Так. Він сказав правду. Принаймні ту частину, яку міг сказати.

— І що тепер?

— Нічого. Ми не стали родиною за годину.

Марко підійшов із двома зразками фарби.

— Ця темніша, але на стіні буде нормально. А ця трохи дитяча.

Я приклав обидві картки до білого стенда.

— Мені подобається темніша.

— Мені теж.

Ми купили фарбу, валики й малярну стрічку. На касі Марко спитав:

— То ми справді фарбуватимемо кімнату, навіть якщо поїдемо?

— Так.

— Навіщо?

— Щоб у тебе тут було місце, коли приїжджатимеш.

— А якщо ми з мамою не повернемося?

Ірина хотіла щось сказати, але я відповів першим: