РОЗДІЛ 10. ПРОПОЗИЦІЯ ЗІ ЛЬВОВА. АНДРІЙ

У неділю Ірина розклала на моєму столі три аркуші. На першому були умови роботи, на другому — варіанти житла у Львові, на третьому — дві школи для Марка.

— Ти вже все вирішила, — сказав я.

— Я зібрала інформацію.

— Це схоже на рішення.

— А те, що я п’ять років тримаю у твоїй ванній зубну щітку, схоже на спільне життя. Але це ще не воно.

Марко сидів на дивані й удавав, що переписується в телефоні. Ірина попросила його прибрати пристрій.

— Я теж маю право знати, — сказав він.

— Саме тому ти тут.

— Мене ніхто не питатиме.

— Я питаю.

Він знизав плечима.

— Не хочу їхати посеред десятого класу. Але в Києві квартира орендована до кінця місяця. Якщо ми лишаємося, треба шукати іншу. Якщо їдемо, там дають житло. Ви все одно зробите так, як зручніше дорослим.

Я почув у його голосі не підліткову зухвалість, а знайоме очікування: рішення вже ухвалене десь без нього, тепер треба поводитися розумно. У чотирнадцять я так само сидів на кухні, коли мама повідомила, що батько більше з нами не живе. Вона не запитала, що я відчуваю. Я й сам не знав.

— А що було б зручніше тобі? — спитав я.

Марко подивився на матір, потім на мене.

— Залишитися у своїй школі. Не жити в гуртожитку чи в однокімнатній квартирі з мамою. І щоб ніхто не робив вигляд, ніби я не розумію, що відбувається.

— У гуртожитку ми не житимемо, — сказала Ірина. — Компанія оплачує двокімнатну квартиру.

— А тут?

Він дивився на мене.

У моїй квартирі було три кімнати. Кабінет із диваном легко можна було перетворити на Маркову кімнату. Я думав про це ще після нашої попередньої розмови. Навіть виміряв стіну, де міг стати письмовий стіл. Але не сказав нікому.

— Тут ти мав би окрему кімнату, — відповів я.

— Якби ми переїхали?

— Так.

— А ми переїжджаємо?

Ірина не втрутилася. За це я був їй водночас вдячний і сердився на неї.

— Я хочу, щоб ви жили зі мною, — сказав я.

Марко примружився.

— Бо мама може поїхати?

— Не лише тому.

— А чому ви раніше не казали?

— Боявся.

— Чого?

— Що не впораюся. Що ми пересваримося через побут. Що вам буде незручно. Що я не матиму місця, де можу побути сам. Що ти одного дня скажеш, що я тобі ніхто.

Марко опустив очі. Ірина сиділа нерухомо, поклавши долоні на стіл.

— Я й зараз можу так сказати, якщо ви мене дуже дістанете, — відповів він. — Але це не означатиме, що я так думаю.

— Дуже втішно.

— Я чесно.

— Я теж.

Він узяв телефон, але не розблокував його.

— Ви маму любите?

Ірина різко вдихнула.

За п’ять років я казав їй це багато разів. У ліжку, в таксі, після сварок, у повідомленнях. Але зараз відповідь вимагала не красивої інтонації, а наслідків.

— Люблю.

— Тоді чому вона весь час думає, чи є для неї місце у вашому житті?

— Марку, — зупинила його Ірина.

— Ні, хай говорить, — сказав я. — Бо я залишав це місце порожнім і думав, що самого факту наших стосунків достатньо.

Ірина взяла аркуші й склала їх докупи.

— Я не хочу, щоб переїзд став платою за мою відмову від роботи.

— І не стане.

— Якщо я не поїду, ми завтра занесемо твої речі, через два місяці ти відчуєш, що тебе затиснули, і почнеш затримуватися в офісі. Я це вже бачила.

— Я можу поводитися інакше.

— Можеш. Але поки що ти лише сказав.

Мене образило це «лише». Я вже відчував, як у грудях піднімається знайоме бажання довести, що вона несправедлива. Запропонувати їй ключі, звільнити шафу, замовити Маркові стіл — зробити все сьогодні, щоб більше ніхто не сумнівався.

Натомість я спитав:

— Що ти сама хочеш?

— Поїхати до Львова й зробити цей проєкт. І не втратити нас.

— Тоді їдь.

Вона відсунулася від столу.

— От знову. «Їдь», ніби я прошу дозволу.

— Я не це мав на увазі.

— А що?

Я притис долоні до колін.

— Я хочу бути з тобою. Я хочу спробувати жити разом. Але не хочу, щоб ти залишилася і через рік ненавиділа мене за втрачений проєкт. Можемо прожити ці шість місяців окремо, їздити одне до одного, а потім вирішити, де й як житимемо.

— Це складно.

— Так.

— Ти не любиш складного.

— Я люблю тебе. Складне доведеться витримати.

Марко підвівся.

— Можна я піду? Ви зараз почнете говорити про стосунки.

— Можна, — сказала Ірина. — Але ввечері повернемося до школи.

— Добре.

У дверях він озирнувся.

— Я не проти жити тут. Тільки кабінет треба перефарбувати. Цей бежевий жахливий.

Коли двері зачинилися, Ірина усміхнулася. Потім усмішка зникла.

— Я боюся, — сказала вона.

— Чого?

— Що ми не витримаємо відстані. Що ти знову сховаєшся в роботі. Що я повернуся, а ти вже звикнеш без нас.

— Я теж цього боюся.

— Раніше ти сказав би, що все буде добре.

— Я не знаю, чи буде.

Вона кивнула.

— Я подзвоню їм завтра.

— Погодишся?

— Так.

У понеділок я мав першу зустріч із керівниками двох об’єднаних напрямів. Олена Сергіївна представила мене як людину, яка після випробувального місяця офіційно очолить департамент. Усі заплескали. Я подякував і почав презентацію.

На третьому слайді побачив повідомлення від Ірини: «Я прийняла пропозицію. Початок за п’ять тижнів».

Я не збився. Пояснив нову схему погодження постачань, відповів на запитання, призначив відповідальних. Колеги вийшли задоволені. Олена Сергіївна затрималася.

— Добре провів, — сказала вона. — Бачиш, дарма сумнівався.

— Можливо.

— Не можливо, а точно. Потрібно тільки пережити перший квартал.

— А потім?

— Потім стане легше.

Цю фразу я чув на кожному етапі кар’єри. Після випробувального терміну, після першого великого контракту, після переведення в головний офіс. Легше не ставало. Я просто звикав до нового рівня втоми.