РОЗДІЛ 9. СТАРЕ КРІСЛО. АНДРІЙ

Крісло стояло біля маминого вікна стільки, скільки я себе пам’ятав. Спершу оббивка була коричневою, потім мама накрила її картатим пледом, а після ремонту пошила сірий чохол. Під правим підлокітником стирчала пружина, одна ніжка хиталася.

— На смітник, — сказала Юлія.

Ми прийшли в суботу розібрати комору. Я виносив порожні банки, Юлія складала в мішки одяг, який можна було віддати. Після нашої сварки ми говорили обережніше. Не ввічливіше — саме обережніше, ніби кожне речення спочатку перевіряли на міцність.

— Може, відремонтувати?

— Навіщо?

Я не мав відповіді. Крісло було незручним, великим і не пасувало до моєї квартири. Мама сиділа в ньому вечорами, коли телефонувала мені й питала, чи я повечеряв. Але ця пам’ять не робила з поламаних меблів цінну річ.

— Не знаю, — сказав я.

Юлія смикнула чохол і показала пляму на спинці.

— Ти зараз хочеш урятувати все, до чого вона торкалася. Через рік матимеш гараж старих каструль.

— У мене немає гаража.

— Тоді квартира буде гаражем.

Вона усміхнулася першою. Я теж не втримався.

Микола Данилович зустрів нас у коридорі. Побачив крісло й присів біля ніжки, навіть не привітавшись.

— Бук, — сказав він, постукавши нігтем по дереву. — Каркас добрий. Хто збирався викидати?

Юлія показала на себе.

— Розумна жінка. Роботи тут на кілька днів, матеріалів — на кілька тисяч, а коштуватиме після ремонту менше за нове.

— То ви радите викинути? — спитав я.

— Я нічого не раджу. Якщо хочеш зручне крісло — купи нове. Якщо хочеш саме це — неси до мене.

Микола Данилович жив поверхом нижче. Колись він працював у реставраційній майстерні, а тепер лагодив меблі для знайомих у колишній кімнаті сина. Мама кілька разів згадувала, що він ремонтував їй табурети, але я не заходив до нього років двадцять.

Ми спустили крісло сходами. Воно не проходило у двері майстерні, поки Микола Данилович не відкрутив одну ніжку й не пояснив, що тримати треба за каркас, а не за підлокітник.

— Тут тобі не шафа з магазину, — буркнув він. — Потягнеш не там — розірвеш з’єднання.

У кімнаті пахло деревним пилом і лаком. Уздовж стіни стояли стільці без сидінь, комод із вийнятими шухлядами, стіл догори ніжками. На полицях лежали рулони тканини, банки з клеєм і коробки з цвяхами.

— Скільки коштуватиме? — запитав я.

Він назвав суму. Юлія тихо свиснула.

— За ці гроші справді можна нове купити.

— Я ж казав.

— Робіть, — вирішив я.

— Що робити?

— Крісло.

— Це я зрозумів. Яка тканина? Який наповнювач? Дерево темне чи світле? М’яке сидіння чи твердіше?

— Як краще.

Микола Данилович випростався й подивився на мене з роздратуванням.

— Для кого краще?

— Для крісла.

— Кріслу байдуже. Сидітимеш ти.

Юлія прикрила рот долонею, але я побачив, що вона сміється.

Микола Данилович виклав переді мною чотири зразки тканини. Бежевий, синій, темно-зелений і сірий. Я торкався кожного, дивився на колір біля вікна, уявляв у своїй вітальні. Сірий був найбезпечнішим. Я вже простягнув до нього руку, але зупинився.

— Зелений.

— Який наповнювач?

— Той, що не просяде за рік.

— Це вже відповідь.

Юлія поїхала до майстерні. Я залишився. Микола Данилович знімав скоби плоскогубцями, а я стояв поруч, доки він не подав мені викрутку.

— Якщо дивитимешся, стань не над душею. Відкручуй знизу.

Я зняв підлокітник, потім другий. Гвинти прикипіли, один довелося обробити мастилом. Робота була брудна й повільна. Через пів години розболілася спина, а на пальці з’явилася подряпина.

— Можна було просто залишити вам, — сказав я.

— Можна. Двері там.

Я не пішов.

Під старою тканиною виявився шар вати, а під ним — висохлий поролон, що кришився від дотику. Микола Данилович показав тріснуту поперечину.

— Оце справжня проблема. Ніжка — дрібниця.

Він дав мені стамеску й пояснив, як зчистити старий клей. У школі я любив уроки праці. Зробив полицю для кухні, але мама сказала, що вона крива, і купила готову. Я тоді образився, хоча полиця справді була крива. Згодом вирішив, що руками в мене нічого не виходить.

— Не поспішай, — сказав Микола Данилович. — Ти дерево зрізаєш, а не картоплю чистиш.

— Я зрозумів.

— Якби зрозумів, уже сповільнився б.

Я сповільнився.

Ми працювали майже три години. Він не розпитував про маму, не висловлював співчуття й не пояснював мені життя. Коли я помилявся, він забирав інструмент, показував рух і повертав. Це було простіше за будь-яку розмову.

Перед виходом я побачив на підвіконні маленький столик із круглою стільницею.

— Ваш?

— Клієнтський. Воду поставили, шпон піднявся. А що?

— Гарний.

— Після двадцяти годин роботи буде гарний. Зараз він мокрий шмат дерева.

— Ви можете навчити мене?

Микола Данилович витер руки ганчіркою.

— Навчити можна того, хто приходить вчасно й не сперечається з наждачним папером. Ти навіщо питаєш?

— Хочу спробувати.

— Спробувати всі хочуть. Працювати мало хто хоче. Наступної суботи о дев’ятій. Запізнишся — не дзвони.

Удома я застав Ірину за ноутбуком. Вона сиділа на кухні, поруч лежали креслення. Марко зачинився у своїй кімнаті й розмовляв із кимось у навушниках.

— Де ти був? — запитала вона.

— Розбирав крісло.

— У мами?

— У Миколи Даниловича. Він навчить мене ремонтувати меблі.

Ірина зняла окуляри.

— Ти жодного разу не казав, що хочеш ремонтувати меблі.

— Бо до сьогодні не хотів. А може, хотів у п’ятнадцять. Не пам’ятаю.

Вона подивилася на подряпину на моїй руці.

— І як тобі?

Я помив руки, дістав із холодильника воду й лише тоді відповів:

— Добре. Втомився, але добре.

— Ти усміхаєшся.

— Я часто усміхаюся.