РОЗДІЛ 8. ДВА РІЗНІ ДИТИНСТВА. АНДРІЙ

Юлії про зустріч із батьком я сказав лише через тиждень.

Ми розбирали книжки в маминій квартирі. Вона відкладала романи, я — довідники й кулінарні видання. Тека з квитанціями лежала в моїй машині.

— Він просив твій номер, — сказав я.

Юлія поставила книжку на полицю.

— І ти дав?

— Ні.

Юлія взяла наступну книжку, витерла обкладинку й поклала до коробки. Це була збірка рецептів, яку мама отримала ще на роботі.

— Вона колись казала, що батько приходив до школи, — промовила Юлія. — Ти його не пустив.

— Я?

— Так. Мені було дев’ять. Тобі — дев’ятнадцять. Він чекав біля воріт, а ти забрав мене через інший вихід.

Я пам’ятав той день. Батько справді стояв біля школи з пакетом. Напередодні мама сказала, що він хоче купити Юлію подарунками й забрати до нової сім’ї. Я зайшов через службові двері, попросив учительку вивести сестру й повіз додому автобусом.

— Ти знала, що він там?

— Побачила з вікна. Питала, чому ми йдемо через двір. Ти сказав, що на центральному вході ремонт.

— Я думав, він хоче забрати тебе без дозволу.

— Можливо, мама теж так думала. Але ти міг хоча б сказати правду.

— Тобі було дев’ять.

— Саме тому я повірила.

Я згадав синю куртку Юлії й важкий портфель, який ніс до зупинки. Тоді почувався дорослим, що врятував сестру від небезпеки. Тепер не міг бути певним, чи небезпека існувала.

— У пакеті була велика лялька, — сказала Юлія. — Він передав через охоронця наступного дня. Мама викинула її чи віддала комусь. Я так і не погралася.

— Ти ніколи не казала.

— Кому? Тобі?

Вона не дорікала. Від цього стало гірше.

— Дякую.

— Але якщо захочеш…

— Не хочу.

Я розповів про перекази та фотографію. Юлія слухала мовчки.

— Покажеш квитанції?

— Вони в машині.

— Не сьогодні. Потім.

— Тобі не цікаво?

— Цікаво. Але я не хочу зараз переписувати все дитинство через кілька папірців.

— Мама казала, що він нічого не давав.

— Для неї нерегулярно, мабуть, означало нічого.

— Це брехня.

— Так. І водночас він міг допомагати мало. Обидва факти можуть існувати разом.

Я впізнав у її словах інтонацію, якою Ірина говорила про маму. Мене знову роздратувало, що всі навколо навчилися бачити складність раніше за мене.

У шухляді письмового столу Юлія знайшла конверт зі своїм ім’ям. Усередині була копія заяви до коледжу дизайну в Одесі.

— Ти все-таки подавала? — запитав я.

— Подавала. І пройшла.

— Ти казала, що передумала.

Юлія сіла на підлогу.

— Я не передумала.

Мені було двадцять три, їй — вісімнадцять. Вона збиралася їхати вчитися, але мама вважала спеціальність ненадійною. Грошей на гуртожиток бракувало. У Юлії був хлопець, який обіцяв винайняти кімнату разом.

Я пам’ятав, як пояснював сестрі, що залежати від хлопця небезпечно. Як мама плакала на кухні. Як у неї піднявся тиск і я викликав лікаря.

— Ти сама сказала, що не поїдеш, — відповів я.

— Після того, як ти зателефонував власниці кімнати й відмовився від оренди.

— Бо вона вимагала передоплату, а договору не було.

— Це була моя домовленість.

— Тебе могли обдурити.

— Могли. Але ти навіть не дав мені спробувати владнати самій.

Я дістав із полиці ще кілька книжок, хоча коробка вже була повна.

— Ти все одно вступила тут.

— На бухгалтерський облік. Провчилася рік і кинула.

— Потім відкрила майстерню. Отже, все склалося.

Юлія підвелася.

— Ти справді вважаєш, що якщо я згодом упоралася, то ви нічого в мене не забрали?

— Ми намагалися захистити тебе.

— Від чого? Від помилки?

— Так.

— А хто дав вам право вирішувати, яких помилок я можу припуститися?

Я не знайшов відповіді.

Юлія підійшла до вікна. Унизу діти ганяли м’яч між припаркованими машинами. Вона стояла спиною до мене й говорила вже тихіше.

— Найгірше не те, що мама була проти. Я цього чекала. Найгірше, що ти став на її бік. Я думала, ти мене розумієш.

— Я розумів, що грошей немає.

— Можна було так і сказати. Можна було допомогти знайти гуртожиток, роботу, перевірити договір. Ти просто все скасував.

У моїй пам’яті той вечір виглядав інакше. Юлія кричала, мама трималася за груди, її хлопець не відповідав. Я зателефонував власниці кімнати, щоб повернути передоплату, і вважав, що врятував сестру від дурниці.

— Я боявся, що ти залишишся там сама, — сказав я.

— Ти міг сказати, що боїшся.

— Мені було двадцять три.

— А мені вісімнадцять.

Ми зробили перерву. Я поставив чайник, але в шафі не знайшлося чаю. Мама забрала майже все до лікарні чи викинула перед тим — я не знав. На полиці стояла лише нерозкрита пачка какао, прострочена два роки тому.

— Підемо по каву? — запропонував я.

— Я ще не закінчила злитися.

— Можна злитися з кавою.

Ми спустилися до кіоску. Юлія замовила лате з карамеллю. Я хотів сказати, що вона завжди скаржилася на надто солодкі напої, але промовчав. Собі взяв американо.

На лавці біля під’їзду Юлія розповіла, як після бухгалтерського коледжу працювала касиркою, а ночами складала букети для знайомих. Я знав загальний порядок подій, але не знав, що перший холодильник для квітів вона купила в кредит під високі відсотки. Мама тоді відмовилася позичити гроші, бо вважала майстерню тимчасовим захопленням.

— Через рік вона вже всім казала, що завжди в мене вірила, — усміхнулася Юлія.

— Вона й справді пишалася.

— Я знаю. Просто віра з’явилася після прибутку.

— Я теж радив тобі не брати кредит.

— Ти надіслав таблицю з розрахунками.

— Там були правильні цифри.

— Були. Я зберегла. Вона допомогла домовитися з банком про інший графік.

— То я не лише заважав?