РОЗДІЛ 7. ТИЖДЕНЬ БЕЗ РОЗКЛАДУ. АНДРІЙ

Нової посади я офіційно ще не отримав, але працював уже за двох. Проводив ранкові наради свого відділу, потім переходив до логістики, де кожен регіон мав окрему проблему.

У вівторок я переплутав час двох зустрічей. У середу забув код від службового телефона. У четвер прокинувся о четвертій ранку й до світанку перевіряв таблицю, яку вже погодили.

Сімейна лікарка переглянула записи тиску й запитала, скільки я сплю.

— По-різному.

— Скільки сьогодні?

— Чотири години.

— Учора?

— П’ять.

Вона виписала направлення на обстеження й запропонувала лікарняний.

— Я не хворий.

— Ви сидите в моєму кабінеті після виклику швидкої на роботу.

— Серце перевірили.

— І це добре. Але виснаження не перестає існувати через нормальну кардіограму.

Ми домовилися про п’ять робочих днів. Я одразу написав Олені Сергіївні, що зможу відповідати на термінові дзвінки. Вона відповіла: «Ні».

Удома склав список. Забрати результати аналізів. Віддати пальто в хімчистку. Зателефонувати оцінювачеві. Перевірити батькові квитанції. Замовити продукти. Розібрати балкон.

До обіду виконав три пункти. Після обіду поїхав до маминої квартири й сфотографував лічильники. Увечері відповів на сім робочих листів із особистої пошти.

Уночі мені наснилася ранкова нарада. Я запізнився, а на екрані замість звіту відкрився мамин зошит. Прокинувся до будильника, мокрий від поту. Телефон лежав на тумбочці. Я взяв його й побачив, що набрав чернетку повідомлення Олені Сергіївні: «У таблиці неправильний коефіцієнт».

Таблиці переді мною не було.

Я видалив повідомлення й пішов на кухню. О п’ятій ранку сусідній будинок стояв темний, лише на двох поверхах світилися вікна. Мама прокидалася рано. У вихідні могла зателефонувати о сьомій і щиро дивувалася, якщо я спав.

Рука знову потягнулася до її номера. Я відкрив нашу переписку. Останні повідомлення були від неї: фотографія ціни на гречку, нагадування про сорочку, посилання на приватну клініку. Моє останнє — коротке «добре».

Я прокрутив вище. Серед десятків побутових повідомлень майже не було розмов. «Купив». «Приїду». «Не забуду». «Зателефоную пізніше». Я не зателефонував пізніше після принаймні чотирьох обіцянок. Мама наступного дня писала знову, ніби нічого не сталося.

Мені хотілося знайти доказ, що ми говорили про важливе. Знайшов фотографію її нового пальта й свою відповідь: «Гарне». За нею — повідомлення про аналіз крові.

Я закрив телефон. Провина вимагала дії, але діяти вже не було куди.

Наступного ранку Роман змінив пароль до спільної таблиці.

«Наказ Олени», — написав він.

Я зателефонував.

— Ви там що, змову влаштували?

— Відпочивай.

— Мені треба лише перевірити один контракт.

— Уже перевірили.

— Хто?

— Я і Світлана.

— Вона не знає умов за минулий квартал.

— Я знаю.

— Ти логістику закриваєш.

— Андрію, ми п’ять днів не розвалимося.

Після дзвінка я ходив квартирою й шукав, що ще зробити. Помив ванну, хоча прибирав у неділю. Переклав документи. Зібрав пакет одягу, який не носив кілька років.

Пакет відніс до контейнера для благодійності. Біля нього стояв чоловік у робочій куртці й розбирав залишений кимось телевізор. Він запитав, чи одяг чистий. Я відповів різкіше, ніж потрібно, і пішов. За кілька метрів зупинився, повернувся й поставив пакет поруч, щоб він міг подивитися.

— Куртка є? — спитав він.

— Немає. Светри й сорочки.

— Добре.

Я хотів перепросити за тон, але не знайшов слів. Чоловік уже відкрив пакет.

Додому повернувся пішки. Раніше я вважав прогулянку витратою часу, якщо вона не мала маршруту. Тепер навмисно звернув у двір, якого не знав. Там були старі гаражі, дитячий майданчик і маленька пекарня. Я купив булку з маком, хоча зазвичай уникав солодкого в будні.

З’їв половину на лавці. Булка була сухою. Другу половину викинув і відчув себе марнотратом. Мама загорнула б у пакет і доїла ввечері.

Удома я записав витрачені гроші в мамин зошит, перш ніж зрозумів, що роблю. Викреслив запис, але слід від ручки залишився.

Я відніс зошит у спальню й поклав на верхню полицю шафи.

О третій справи закінчилися.

Я ліг на диван і ввімкнув серіал. Через сорок хвилин не міг сказати, про що він. Перемкнув на новини, вимкнув. Узяв книжку, перечитав одну сторінку тричі.

Зателефонувала Ірина.

— Як лікарняний?

— Нормально.

— Що робиш?

Я озирнувся на чисту кімнату.

— Відпочиваю.

— Приїхати після роботи?

— Якщо хочеш.

Вона засміялася без радості.

— Ми ж домовлялися.

— Приїдь, будь ласка.

— Приїду.

Ірина привезла продукти й залишилася на ніч. Ми приготували вечерю, посварилися через кількість солі, потім цілувалися на кухні, поки вода для макаронів не википіла. Уперше після похорону я відчув не тільки втому.

Після вечері вона запропонувала пройтися. Я не хотів виходити, але вже вдягав куртку, коли вона спитала:

— Ти справді хочеш?

— Можемо пройтися.

— Це не відповідь.

— Я втомився.

— Тоді залишимося.

— Ти ж хотіла на вулицю.

— Хотіла. Можу піти сама.

Я відчув образу, ніби вона виключала мене зі свого вечора. Потім зрозумів: Ірина лише повірила моїм словам.

— Я хочу залишитися вдома, — сказав я. — Але хочу, щоб ти теж залишилася.

— Оце можна обговорити.

Вона заварила чай, я вибрав фільм. На двадцятій хвилині Ірина сказала, що їй нудно. Я не наполягав додивлятися. Ми вимкнули й розмовляли про її роботу. Вона показала ескіз фасаду, який замовник змусив спростити. Я не розумів половини професійних деталей, але поставив кілька запитань.

— Ти сьогодні дивний, — сказала вона.

— Бо вибрав поганий фільм?

— Бо не захищав його до кінця.