РОЗДІЛ 6. БАТЬКІВ НОМЕР. АНДРІЙ

Петро зателефонував у п’ятницю о сьомій ранку.

Я впізнав голос не відразу. Він назвав мене Андрійком, і лише тоді я зрозумів, хто це.

— Звідки в тебе мій номер?

— Микола дав. Не сердься на нього.

— Для чого ти телефонуєш?

— Я дізнався про маму.

Він сказав «маму», хоча давно не мав права називати її так у розмові зі мною. Галиною теж не назвав.

— Уже поховали, — відповів я.

— Я знаю. Мені пізно сказали.

— А якби раніше, ти приїхав би?

Петро мовчав. Я чекав виправдань, але він лише сказав:

— Не знаю. Хотів би думати, що приїхав би.

Ця відповідь розсердила сильніше за брехню.

— Мені на роботу треба.

— Давай зустрінемося. Один раз. Якщо після того не захочеш мене бачити, я не дзвонитиму.

— Ти й так не дзвонив.

Він прийняв і це. Запропонував кафе біля вокзалу. Я відмовився, потім увесь день думав про розмову й увечері написав, що матиму годину в суботу.

Перш ніж погодитися, я зателефонував Миколі Даниловичу.

— Ви дали батькові мій номер?

Він не став удавати, що не розуміє.

— Дав.

— Чому не спитали?

— Бо він твій батько.

— Це не відповідь.

— Для мене відповідь. Для тебе, бачу, ні.

Я стояв у коридорі офісу, притискаючи телефон до вуха. Повз проходили колеги, тому говорив тихо.

— Більше нікому не давайте мої контакти без дозволу.

— Добре.

Його швидка згода позбавила мене наступної репліки.

— Він давно знав про маму?

— Я сказав після похорону. Думав, знає.

— Вони спілкувалися?

— Не зі мною про це говорити. Питай у нього.

— Ви могли хоча б попередити.

— Міг. Не попередив. Вибач.

Я завершив дзвінок і ще кілька хвилин стояв біля вікна. Микола Данилович не пояснював, що хотів як краще, не переконував мене пробачити батька. Визнав просту помилку. Від цього сердитися на нього було важче.

Увечері я знайшов у шафі старий фотоальбом. На більшості знімків батько був поруч: тримав мене на плечах, учив кататися на велосипеді, сидів із Юлією на пляжі. Після мого чотирнадцятого дня народження він зник із фотографій майже повністю. Не поступово — між двома сторінками.

Я спробував згадати його номер телефону з того часу. Перші цифри пам’ятав, останні плуталися. Мамин номер міг набрати навіть без записника.

Ірині про дзвінок не сказав. Не хотів слухати порад, хоча вона рідко давала їх без прохання. Насправді не хотів, щоб хтось бачив, наскільки одна коротка розмова мене розхитала.

Петро прийшов у темно-синій куртці й із паперовою текою. Постарів більше, ніж я очікував. На фотографії, яку іноді показувала мама, йому було трохи за тридцять. У моїй пам’яті він теж залишався молодим чоловіком, який пахнув тютюном і мастилом.

Тепер він носив слуховий апарат і обережно опускався на стілець, тримаючись за край столу.

— Дякую, що прийшов.

— У мене година.

Петро замовив чай. Я нічого не взяв.

— Як Юля? — запитав він.

— Нормально.

— Вона знає, що ми зустрілися?

— Ні.

— Можеш дати її номер?

— Ні.

Він кивнув і більше не просив.

Спочатку говорив про маму. Згадав, як вони познайомилися в черзі до кінотеатру, як вона ненавиділа запізнення, як уміла зварити обід із порожнього холодильника. Я не хотів чути його теплі спогади. Вони здавалися крадіжкою: він узяв собі добру частину їхнього життя, а нам залишив те, що було після його відходу.

— Чому ти пішов? — перебив я.

Петро поклав долоні на теку.

— Бо закохався в іншу жінку. І бо ми з твоєю мамою вже роками не могли спокійно говорити.

— Друга причина тобі подобається більше?

— Жодна мене не виправдовує.

Він розповів, що спочатку намагався бачитися з нами щотижня. Двічі не приїхав. Одного разу через роботу, другого — через хворобу молодшої доньки жінки, з якою жив. Після цього мама перестала відчиняти йому двері.

Я пам’ятав ті суботи. Стояв біля вікна й чекав його машину. Мама казала, що тато знову вибрав не нас.

— Ти міг подзвонити мені сам.

— Тобі було чотирнадцять.

— Телефон у мене був.

— Галя перевіряла дзвінки.

— І що? Ти дорослий чоловік.

Петро потер великим пальцем край теки.

— Я втомився воювати.

— А ми?

— Ви не мали за це платити.

— Але заплатили.

Він не сперечався. Мені бракувало його спротиву. Я прийшов готовий викривати брехню, а він визнавав речі, за які я хотів його покарати.

— Мама казала, що ти не допомагав.

Петро відкрив теку. Усередині були квитанції про перекази, кілька копій листів і старі фотографії. Гроші він надсилав нерегулярно. Іноді кілька місяців поспіль, потім пів року нічого.

— Це не доказ, що ти був батьком, — сказав я.

— Знаю.

— Тоді навіщо приніс?

— Бо ти маєш право знати, що вона говорила не всю правду.

— А ти зараз говориш усю?

Петро подивився прямо на мене.

— Ні. Я пам’ятаю так, як можу витримати. Твоя мама теж, мабуть, пам’ятала по-своєму.

Я переглянув квитанції. Перші датувалися роком після розлучення. Суми відрізнялися: іноді їх вистачило б на продукти на тиждень, іноді — лише на шкільне приладдя. На кількох стояла печатка про повернення.

— Чому їх повернули?

— Галя не забрала.

— Чому?

— Казала, що подачок не треба.

— А ти що зробив?

— Наступного місяця передав через свою сестру.

— А далі?

— По-різному.

— Це я бачу.

Серед паперів лежала копія листа, адресованого мені. Батько писав, що працює на новій станції техобслуговування, питав про школу й обіцяв забрати на вихідні. Дати не було. Я не пам’ятав цього листа.

— Мама його не віддала?

— Не знаю. Це копія. Оригінал кинув у вашу скриньку.

— Може, не в ту.