РОЗДІЛ 5. МАТЕРИН ЗОШИТ. АНДРІЙ

Мамин зошит пролежав у мене на столі три дні. Я накривав його робочими паперами, перекладав на підвіконня, повертав назад. Увечері середи відкрив із першої сторінки.

Спочатку там були лише витрати. Комунальні платежі, продукти, ліки, подарунки. Мама записувала навіть двадцять гривень за маршрутку. Поруч ставила позначки: «дорого», «більше не брати», «Андрієві сподобалося».

Далі починалися плани.

«Юлі — холодильник. Гроші не візьме. Переказати самій».

«Андрій. Перевірити тиск. Нагадати про стоматолога».

«Ірина. Добра, але вперта. Не втручатися».

Останні два слова були підкреслені. Нижче мама дописала: «Поговорити з Андрієм».

Я засміявся. Потім відчув злість, хоча сміятися вже не хотілося.

На кількох сторінках вона підраховувала, що матимемо, якщо ми з Юлією продамо її квартиру. Частину моїх грошей мама вже розподілила: більша квартира для мене та Ірини, окрема кімната Маркові, залишок покласти на депозит. Поруч був номер рієлторки.

Я зателефонував Юлії.

— Ти читала зошит далі?

— Кілька сторінок.

— Там про квартиру.

— Я бачила.

— Чому не сказала?

— Бо знала, що ти почнеш робити з її розрахунків заповіт.

— Я не роблю.

— Тоді добре.

— Вона хотіла, щоб ми продали.

— Вона хотіла багато чого. Заповіту немає.

Я перегорнув сторінку.

— Тут і про тебе написано.

— Не читай уголос.

— Чому?

— Бо це її записи про мене, а не твоє право знати все.

Я мало не відповів, що зошит тепер мій. Вчасно зупинився.

— Добре. Не читатиму.

— Дякую.

Юлія запитала, чи домовився з оцінювачем. Я сказав, що зроблю завтра. Вона не нагадала про відкладену зустріч із Сергієм.

Після розмови я пропустив сторінки з її ім’ям. Це було складніше, ніж мало б бути. Зошит лежав переді мною відкритий, ніхто не дізнався б. Я навіть переконував себе, що там може бути щось важливе для спадщини.

Закрив долонею записи й перегорнув одразу кілька аркушів.

На сторінці за минулий рік мама склала список моїх цілей. Підвищення, ремонт у квартирі, одруження, машина. Біля ремонту стояла позначка «зроблено». Машину я справді планував змінити, хоча стара працювала нормально. Про одруження ми з Іриною серйозно не домовлялися.

Між сторінками лежав гарантійний талон на пральну машину. Я купив її мамі три роки тому, коли стара почала протікати. Ми разом поїхали до магазину. Продавець показував моделі, а мама питала мене, яку взяти, хоча користуватися мала вона. Я вибрав середню за ціною. Уже вдома мама сказала, що хотіла іншу — вужчу, щоб біля ванни лишалося більше місця.

Тоді я розсердився.

— Чому не сказала одразу?

— Ти краще знаєш.

— Я не перу в цій квартирі.

— Не кричи на мене. Я ж погодилася.

Я не кричав, але після її слів знизив голос. Машину не обміняли. Щоразу, коли я приходив, мама скаржилася, що кошик для білизни тепер стоїть у коридорі. Я пропонував купити менший кошик. Вона відповідала, що старий ще добрий.

У зошиті навпроти ціни пральної машини було написано: «Андрій вибрав. Не засмучувати».

Я перечитав фразу тричі. В одній короткій примітці ми обоє виглядали людьми, які поступилися одне одному й потім роками берегли образу.

Наступною була таблиця ліків. Мама позначала ранкові й вечірні таблетки кольоровими ручками. Після кількох назв стояли знаки питання. Я сфотографував сторінку й надіслав сімейній лікарці, бо ще не знав, що робити з нерозкритими упаковками. Вона відповіла, що прострочені треба здати на утилізацію, решту лікарня не приймає.

Я склав їх в окремий пакет. Піймав себе на тому, що перевіряю, чи мама не залишила запису й про це.

Телефон задзвонив. Оцінювач, номер якого дала Юлія, запропонував приїхати в суботу.

— Скільки часу це триватиме? — запитав я.

— До години. Потрібні документи й доступ до всіх кімнат.

— Домовилися.

Після дзвінка написав Юлії точний час. Вона відповіла, що прийде. Я вже хотів нагадати їй узяти паспорт, але стер повідомлення. Оцінювач сказав про документи нам обом. Юлії було тридцять п’ять.

Я повернувся до зошита. На одній сторінці мама підраховувала вартість мого дня народження: м’ясо, овочі, торт, таксі для тітки Світлани. Я ще не вирішив, чи взагалі святкуватиму сорокаріччя, а вона вже вибрала ресторан і внесла завдаток. Коли я попросив скасувати, мама два дні не розмовляла зі мною. Потім сказала родичам, що мені стало зле через роботу, тому святкування не буде.

Тоді я був вдячний, що не довелося пояснювати кожному. Тепер побачив інше: навіть моє «не хочу» вона переклала на прийнятну для себе мову.

Я набрав її номер. Не подумав — просто натиснув на контакт у списку останніх викликів. У слухавці двічі прозвучали довгі гудки, потім жіночий запис повідомив, що абонент не може прийняти дзвінок.

Я вимкнув зв’язок і видалив номер із вибраних. Сам контакт залишив.

Унизу мама написала: «До сорока одного все владнати».

Мені хотілося подзвонити й запитати, що саме означало «все». Роботу, житло, родину чи моє життя загалом.

Зателефонувала Ірина.

— Твої кілька днів закінчуються завтра, — сказала вона.

— Я пам’ятаю.

— Не хочу нагадувати в останню хвилину.

— Приїдеш?

Вона погодилася. Я швидко прибрав папери, але зошит залишив на столі.

Ірина привезла вечерю. Побачила записи, прочитала назву на обкладинці й запитала, чи можна взяти. Я кивнув.

Вона не читала все. Переглянула дві сторінки й повернула.

— Що думаєш? — запитав я.

— Про що саме?

— Вона планувала наше життя.

— Схоже на те.

— І тебе це не дивує?

— Твоя мама телефонувала мені після кожної нашої великої сварки.

Я не знав.

— Що вона казала?

— Спочатку питала, чи все гаразд. Потім пояснювала, що ти важко працюєш, не любиш конфліктів і тобі треба дати час.