У неділю Ірина розбудила мене повідомленням: «Купи хліб. Не той корисний, який ніхто не їсть».
Я прочитав о дев’ятій, перевернувся на другий бік і заснув ще на годину. Коли прокинувся, побачив нове: «Якщо ти ще спиш, я тобі заздрю».
Ми домовлялися поснідати разом. Після лікарні Ірина телефонувала щовечора, але бачилися ми лише один раз — вона приїздила забрати мої результати аналізів, щоб я не забув показати сімейній лікарці. Я сказав, що не забуду. Вона віддала папери й не стала перевіряти, чи записався.
Хліб я купив у пекарні біля її будинку. Звичайний білий батон уже розібрали, тому взяв із насінням, другий — із висівками, а ще булочки, щоб точно було що їсти.
Ірина відчинила у великих окулярах і моїй старій футболці. Я залишив її тут кілька років тому, але вона досі називала футболку моєю.
— Ти пограбував пекарню?
— Не знав, який вибрати.
— Я написала: не корисний.
— На цінниках не було шкали корисності.
Вона зазирнула в пакет, дістала булочку й відкусила.
— Оцей підходить.
Я обійняв її ззаду й поцілував у шию. Ірина спершу не відреагувала, потім притиснулася спиною до мене.
— Я сумувала, — сказала вона.
— Я теж.
— Але телефон у тебе працював.
— Ми ж говорили щодня.
— По сім хвилин. П’ять із них ти розповідав про нотаріуса.
Я відпустив її.
— Можна сьогодні без претензій?
— Можна. Якщо не називати претензією кожне речення, яке тобі не подобається.
Ірина пішла на кухню, а я залишився в передпокої з пакетом. Ранок зіпсувався за кілька секунд. Раніше я звинуватив би її в тому, що вона не вміє вчасно зупинитися. Цього разу спробував згадати, як почалася розмова.
Я сам сказав про претензії.
На кухні Ірина смажила яйця. На столі лежали креслення, зразки кольорів і рулетка. Під стільцем стояла коробка з керамічною плиткою.
— Я приберу, — сказала вона. — Учора пізно закінчила.
— Не заважає.
Я розклав хліб, поставив чайник і торкнувся її плеча.
— Вибач. Я справді пропав цього тижня.
— Я знаю, чому.
— Це не означає, що тобі було приємно.
Вона повернулася.
— Ти зараз сам це сказав чи десь прочитав?
— Можу забрати вибачення.
Ірина всміхнулася й обійняла мене. Я зарився обличчям у її волосся, вдихнув знайомий запах шампуню. Хотів стояти так довго, але на сковорідці почали горіти яйця.
— Бачиш, що ти робиш із моїм господарством? — сказала вона, вимикаючи плиту.
— Рятую від зайвого сніданку.
Ми з’їли яйця з підгорілими краями й дві булочки. Ірина розповідала про дитячий центр, для якого її команда розробляла приміщення. Замовник хотів одночасно спокійні кольори, яскраві стіни й дешеві матеріали, що не стираються. Вона показала два зразки підлоги.
— Який кращий?
— Лівий.
— Чому?
— Не знаю. Виглядає міцнішим.
— Він однакової міцності з правим.
— Тоді правий.
Ірина поклала обидва зразки на стіл.
— Тобі який подобається?
— Мені однаково. Я там не житиму.
— Це центр, там ніхто не житиме.
— Ти зрозуміла, що я мав на увазі.
Вона провела пальцем по світлішому зразку.
— Я вже забула, навіщо питаю тебе про такі речі.
— Ти ж фахівчиня. Моя думка нічого не змінює.
— Іноді я хочу знати твою думку не для роботи.
Мені справді було однаково. Обидві підлоги здавалися нормальними. Я не розумів, навіщо вигадувати перевагу, якщо її немає.
— Світліший, — сказав я.
— Бо?
— Бо він світліший.
— Вичерпно.
Це прозвучало сухо, але Ірина усміхалася. Я вирішив, що невдала розмова закінчилася.
Марко повернувся близько дванадцятої. Кинув спортивну сумку біля дверей, привітався й одразу відкрив холодильник.
— Ви ж снідали, — сказала Ірина.
— У тата в холодильнику тільки соус, яйце й лимон.
— Можна було посмажити яйце.
— Воно сире.
— Саме тому його смажать.
Марко подивився на нас із щирим здивуванням, ніби ми пропонували йому добути їжу полюванням. Я дістав сир і зробив бутерброди. Він сів біля креслень, узяв зразок підлоги.
— Цей кращий.
— Чому? — запитала Ірина.
— На ньому бруд не так видно.
— Дякую. Хоч одна людина в цьому домі має позицію.
Вона глянула на мене. Я показав, що почув, але сперечатися при Маркові не хотів.
Після їжі він попросив поговорити про шкільну поїздку. Клас збирався на два дні до Кам’янця-Подільського. Марко спочатку погодився, а тепер хотів відмовитися.
— Чому? — запитала Ірина.
— Просто не хочу.
— Три дні тому хотів.
— Тепер не хочу.
— Щось сталося?
Він знизав плечима й почав крутити в руках серветку.
Ірина сіла навпроти.
— Ти посварився з кимось?
— Ні.
— Учителька щось сказала?
— Ні.
— Тоді поясни.
— Можна я просто не поїду?
Ірина подивилася на мене. Я зрозумів, що вона чекає підтримки, але не знав, кого саме підтримувати. Марко мав право не їхати. Водночас поїздку вже частково оплатили, а відмовлятися без причини було нерозумно.
— Як мама вирішить, — сказав я.
Марко перестав м’яти серветку.
— А ви як думаєте?
— Це справа між вами.
— Я вас питаю.
— Якщо не хочеш, не їдь. Але гроші можуть не повернути.
— Я не про гроші.
Ірина чекала. Я відчув, що знову відповідаю неправильно, хоча ніхто не пояснив, якою мала бути правильна відповідь.
— Тобі зазвичай подобаються такі поїздки, — сказав я. — Може, варто поїхати.
— Зрозуміло.
Марко встав, узяв тарілку й поніс до мийки.
— Що зрозуміло? — запитала Ірина.
— Нічого.
Він пішов до своєї кімнати й зачинив двері.
— Чим я мав допомогти? — тихо запитав я.
— Можна було поговорити з ним.
#507 в Сучасна проза
#963 в Жіночий роман
владна матуся, криза середнього віку, пошук себе в дорослому житті
Відредаговано: 11.09.2026