РОЗДІЛ 4. МЕНІ ОДНАКОВО АНДРІЙ

У неділю Ірина розбудила мене повідомленням: «Купи хліб. Не той корисний, який ніхто не їсть».

Я прочитав о дев’ятій, перевернувся на другий бік і заснув ще на годину. Коли прокинувся, побачив нове: «Якщо ти ще спиш, я тобі заздрю».

Ми домовлялися поснідати разом. Після лікарні Ірина телефонувала щовечора, але бачилися ми лише один раз — вона приїздила забрати мої результати аналізів, щоб я не забув показати сімейній лікарці. Я сказав, що не забуду. Вона віддала папери й не стала перевіряти, чи записався.

Хліб я купив у пекарні біля її будинку. Звичайний білий батон уже розібрали, тому взяв із насінням, другий — із висівками, а ще булочки, щоб точно було що їсти.

Ірина відчинила у великих окулярах і моїй старій футболці. Я залишив її тут кілька років тому, але вона досі називала футболку моєю.

— Ти пограбував пекарню?

— Не знав, який вибрати.

— Я написала: не корисний.

— На цінниках не було шкали корисності.

Вона зазирнула в пакет, дістала булочку й відкусила.

— Оцей підходить.

Я обійняв її ззаду й поцілував у шию. Ірина спершу не відреагувала, потім притиснулася спиною до мене.

— Я сумувала, — сказала вона.

— Я теж.

— Але телефон у тебе працював.

— Ми ж говорили щодня.

— По сім хвилин. П’ять із них ти розповідав про нотаріуса.

Я відпустив її.

— Можна сьогодні без претензій?

— Можна. Якщо не називати претензією кожне речення, яке тобі не подобається.

Ірина пішла на кухню, а я залишився в передпокої з пакетом. Ранок зіпсувався за кілька секунд. Раніше я звинуватив би її в тому, що вона не вміє вчасно зупинитися. Цього разу спробував згадати, як почалася розмова.

Я сам сказав про претензії.

На кухні Ірина смажила яйця. На столі лежали креслення, зразки кольорів і рулетка. Під стільцем стояла коробка з керамічною плиткою.

— Я приберу, — сказала вона. — Учора пізно закінчила.

— Не заважає.

Я розклав хліб, поставив чайник і торкнувся її плеча.

— Вибач. Я справді пропав цього тижня.

— Я знаю, чому.

— Це не означає, що тобі було приємно.

Вона повернулася.

— Ти зараз сам це сказав чи десь прочитав?

— Можу забрати вибачення.

Ірина всміхнулася й обійняла мене. Я зарився обличчям у її волосся, вдихнув знайомий запах шампуню. Хотів стояти так довго, але на сковорідці почали горіти яйця.

— Бачиш, що ти робиш із моїм господарством? — сказала вона, вимикаючи плиту.

— Рятую від зайвого сніданку.

Ми з’їли яйця з підгорілими краями й дві булочки. Ірина розповідала про дитячий центр, для якого її команда розробляла приміщення. Замовник хотів одночасно спокійні кольори, яскраві стіни й дешеві матеріали, що не стираються. Вона показала два зразки підлоги.

— Який кращий?

— Лівий.

— Чому?

— Не знаю. Виглядає міцнішим.

— Він однакової міцності з правим.

— Тоді правий.

Ірина поклала обидва зразки на стіл.

— Тобі який подобається?

— Мені однаково. Я там не житиму.

— Це центр, там ніхто не житиме.

— Ти зрозуміла, що я мав на увазі.

Вона провела пальцем по світлішому зразку.

— Я вже забула, навіщо питаю тебе про такі речі.

— Ти ж фахівчиня. Моя думка нічого не змінює.

— Іноді я хочу знати твою думку не для роботи.

Мені справді було однаково. Обидві підлоги здавалися нормальними. Я не розумів, навіщо вигадувати перевагу, якщо її немає.

— Світліший, — сказав я.

— Бо?

— Бо він світліший.

— Вичерпно.

Це прозвучало сухо, але Ірина усміхалася. Я вирішив, що невдала розмова закінчилася.

Марко повернувся близько дванадцятої. Кинув спортивну сумку біля дверей, привітався й одразу відкрив холодильник.

— Ви ж снідали, — сказала Ірина.

— У тата в холодильнику тільки соус, яйце й лимон.

— Можна було посмажити яйце.

— Воно сире.

— Саме тому його смажать.

Марко подивився на нас із щирим здивуванням, ніби ми пропонували йому добути їжу полюванням. Я дістав сир і зробив бутерброди. Він сів біля креслень, узяв зразок підлоги.

— Цей кращий.

— Чому? — запитала Ірина.

— На ньому бруд не так видно.

— Дякую. Хоч одна людина в цьому домі має позицію.

Вона глянула на мене. Я показав, що почув, але сперечатися при Маркові не хотів.

Після їжі він попросив поговорити про шкільну поїздку. Клас збирався на два дні до Кам’янця-Подільського. Марко спочатку погодився, а тепер хотів відмовитися.

— Чому? — запитала Ірина.

— Просто не хочу.

— Три дні тому хотів.

— Тепер не хочу.

— Щось сталося?

Він знизав плечима й почав крутити в руках серветку.

Ірина сіла навпроти.

— Ти посварився з кимось?

— Ні.

— Учителька щось сказала?

— Ні.

— Тоді поясни.

— Можна я просто не поїду?

Ірина подивилася на мене. Я зрозумів, що вона чекає підтримки, але не знав, кого саме підтримувати. Марко мав право не їхати. Водночас поїздку вже частково оплатили, а відмовлятися без причини було нерозумно.

— Як мама вирішить, — сказав я.

Марко перестав м’яти серветку.

— А ви як думаєте?

— Це справа між вами.

— Я вас питаю.

— Якщо не хочеш, не їдь. Але гроші можуть не повернути.

— Я не про гроші.

Ірина чекала. Я відчув, що знову відповідаю неправильно, хоча ніхто не пояснив, якою мала бути правильна відповідь.

— Тобі зазвичай подобаються такі поїздки, — сказав я. — Може, варто поїхати.

— Зрозуміло.

Марко встав, узяв тарілку й поніс до мийки.

— Що зрозуміло? — запитала Ірина.

— Нічого.

Він пішов до своєї кімнати й зачинив двері.

— Чим я мав допомогти? — тихо запитав я.

— Можна було поговорити з ним.