РОЗДІЛ 3. КЛЮЧІ ВІД КВАРТИРИ АНДРІЙ

У понеділок я попросив підвищити запропоновану зарплату ще на дванадцять відсотків.

Олена Сергіївна вислухала мої розрахунки, поставила кілька запитань і запропонувала сім. Я погодився. Розмова тривала двадцять хвилин і завершилася саме так, як радила мама: я не прийняв першу суму й отримав більше.

Вийшовши з кабінету, я дістав телефон. Палець уже торкнувся її імені у списку контактів, коли я згадав, що дзвонити нікому.

Роман ішов коридором назустріч.

— Вибив?

— Сім відсотків.

— Я ж казав, вони мають запас. Чого обличчя таке?

— Яке?

— Наче тобі сім відсотків забрали.

— Не виспався.

Він запропонував увечері випити по келиху. Я відмовився: ми з Юлією домовилися зустрітися в нотаріуса.

До нотаріальної контори сестра прийшла раніше. Сиділа біля дверей із картонним стаканчиком і переглядала щось у телефоні. Побачивши мене, простягнула другий стаканчик.

— Без молока, — сказала вона. — Цукор сам додаси, якщо треба.

— Не треба.

— Я не пам’ятала.

— Я ніколи не пив із цукром.

Юлія знизала плечима.

— Ми не так часто п’ємо каву разом.

Я сів поруч. Хотів запитати, як вона, але не був готовий відповідати на таке саме запитання. Тому розповів, що взяв довідку про мамине останнє місце проживання й зробив копії наших документів.

— У мене теж є копії, — відповіла Юлія.

— Добре.

— Ти думав, що я прийду без нічого?

— Я просто сказав, що все взяв.

— А прозвучало як перевірка.

— Юлю, давай хоча б тут не починати.

Вона відвернулася. Ми просиділи мовчки ще десять хвилин.

Нотаріуска пояснила, що спочатку треба подати заяви про прийняття спадщини. Квартиру не можна було продати наступного тижня, навіть якби ми обоє цього захотіли. Потрібні були час, документи та оцінка. Частину довідок вона могла замовити сама.

Я занотовував назви й строки.

— Ви плануєте продавати житло після оформлення спадщини? — запитала вона.

— Так, — відповіла Юлія.

— Ми ще не вирішили, — сказав я одночасно.

Нотаріуска перевела погляд із сестри на мене.

— Зараз це не обов’язково вирішувати. Право власності буде поділено між вами порівну, якщо немає заповіту або інших спадкоємців першої черги.

— Заповіту немає, — сказав я.

— Ти перевірив? — запитала Юлія.

— У синій папці не було.

— Це не означає, що його немає.

Нотаріуска пояснила, як перевіряють реєстр. Я записав і це. Юлія дивилася у вікно.

Коли ми вийшли, вона допила холодну каву й кинула стаканчик у смітник.

— Я не збираюся продавати квартиру в тебе за спиною, — сказала вона.

— Але вже вирішила, що продамо.

— А що з нею робити? Тримати порожньою десять років?

— Можна здавати.

— Хто шукатиме людей, робитиме ремонт і приїздитиме, коли зламається кран?

— Наймемо когось.

— Когось — це тебе?

— Чому мене?

Юлія подивилася так, ніби відповідь була очевидна.

— Бо ти не довіряєш людям робити навіть копії документів.

— Я не казав, що не довіряю.

— Ти приніс по три копії кожного аркуша.

— І що в цьому поганого?

Вона засміялася. Не з мене — принаймні спочатку. Просто втомлено, без радості.

— Нічого. Ти завжди все робиш правильно.

— Це претензія?

— Поки спостереження.

Ми домовилися в суботу почати розбирати речі. Юлія запропонувала викликати оцінювача, щоб хоча б розуміти стан квартири. Я сказав, що зарано. Вона не сперечалася, але ввечері надіслала три оголошення про продаж схожих квартир.

Я відкрив кожне. Порівняв площу, поверх, стан ремонту й відстань до метро. Створив таблицю, записав ціни. Надіслав Юлії.

Вона поставила під повідомленням смайлик, який сміється.

Я набрав: «Що не так?» — і стер. Потім написав: «Для орієнтування».

Вона відповіла: «Дякую».

У суботу я приїхав о дев’ятій із коробками, рулоном пакетів, маркерами та клейкою стрічкою. Юлія відчинила в домашніх штанах і маминій старій кофті.

— Ти ночувала тут?

— Так.

— Чому не сказала?

— А треба було просити дозвіл?

— Я не про дозвіл. Просто тут…

Я не закінчив. Не міг пояснити, що саме було не так. Квартира належала нам обом. Юлія мала такий самий ключ і таке саме право залишитися. Мене турбувало, що вона ночувала в маминій кімнаті чи, можливо, вже встигла щось забрати. Обидві думки звучали негідно.

— На дивані спала, — сказала вона. — У спальню не заходила.

— Я не питав.

— Ти навіть мовчиш із запитанням.

Вона пішла на кухню. Я заніс коробки й розклав уздовж стіни. На першій написав «ДОКУМЕНТИ», на другій — «ЗАЛИШИТИ», на третій — «ВІДДАТИ». Для сміття взяв чорні пакети.

— А коробка «НЕ ЗНАЮ» є? — запитала Юлія.

— Якщо не знаємо, покладемо окремо.

— Куди?

Я подивився на неї. Вона всміхнулася вперше від похорону.

— Зараз підпишу.

Четверту коробку поставили посеред кімнати. До обіду вона наповнилася першою.

Мама нічого не викидала, якщо річ ще могла знадобитися. У шафі лежали старі зарядні пристрої, ґудзики в сірникових коробках, інструкції до техніки, якої давно не було. Юлія знаходила прострочені гарантії й мовчки показувала мені дату. Я спочатку перевіряв, потім дозволив викидати без себе.

З одягом було складніше. Мамині светри зберігали форму її плечей, у кишенях халатів лежали паперові серветки, чеки й таблетки від головного болю. Юлія складала речі повільно, розправляла рукави.

— Цю пам’ятаєш? — Вона підняла зелену сукню.

— З твого весілля.

— Вона її на твій випускний купила.

— На моєму випускному була синя.

— Синя на захисті диплома. Зелена — у школі.

— Звідки ти пам’ятаєш?

— Я хотіла приміряти, а вона не дозволила. Сказала, що розтягну.

Юлія приклала сукню до себе. Вона була завелика.