РОЗДІЛ 2. АВТОМАТИЧНЕ «ТАК» АНДРІЙ

На роботу я повернувся через дев’ять днів.

Олена Сергіївна пропонувала взяти ще тиждень. Я відповів, що вдома мені однаково нічим зайнятися. Це була неправда. Треба було зустрітися з нотаріусом, замовити оцінку квартири й розібрати мамині речі. Юлія вже двічі питала, коли я зможу приїхати.

Просто на роботі кожна година мала призначення. Удома я прокидався, сідав на ліжку й не розумів, навіщо вставати саме зараз, а не через двадцять хвилин.

Біля мого кабінету стояли Роман і двоє дівчат із фінансового відділу. Побачивши мене, вони замовкли. Роман першим простягнув руку.

— Співчуваю, — сказав він.

— Дякую.

Дівчата теж висловили співчуття. Одна обійняла мене, хоча раніше ми навіть не торкалися під час привітань із днем народження. Я не знав, куди подіти руки, тому поплескав її по спині. Вийшло надто офіційно.

На столі лежав новий блокнот. Колеги підписали першу сторінку, побажали сил і написали, що можуть допомогти. Я подякував у робочому чаті, а блокнот поклав у шухляду. Користуватися ним здавалося незручно: довелося б писати список замовлень одразу після слів про втрату.

Роман зайшов за мною до кабінету й зачинив двері.

— Якщо хтось полізе з дурними запитаннями, кажи мені.

— З якими?

— Не знаю. Люди в таких ситуаціях завжди знаходять дурні запитання.

Він поставив на стіл каву.

— Без цукру. Я пам’ятаю.

— Дякую.

— І не треба сьогодні вдавати героя. Пошту розбереш, нові договори я поки притримаю.

— Не треба притримувати. Там постачальники чекають.

— Дев’ять днів чекали й до вечора не помруть.

Я подивився на нього.

Роман зблід.

— От дурень. Вибач.

— Усе нормально.

— Я не подумав.

— Романе, справді нормально.

Він ще кілька разів перепросив, а потім пішов. Я випив каву, відкрив пошту й почав відповідати з найдавнішого листа. За дев’ять днів накопичилося сто сорок сім повідомлень. Більшість уже опрацювали без мене, але я перевірив кожне.

До одинадцятої стало легше. Я знову був людиною, яка знала, що робити.

Об одинадцятій десять зателефонувала Олена Сергіївна й запросила до себе.

Її кабінет був на два поверхи вище. Там завжди пахло кавою та парфумами, а на підвіконні стояли рослини, які поливала секретарка. Олена Сергіївна казала, що не любить нічого декоративного, але щоразу приносила з відряджень маленькі керамічні будинки. Вони займали цілу полицю за її спиною.

— Як ти? — запитала вона.

Я сів навпроти.

— Нормально.

— Це відповідь для коридору. Я питаю, чи можеш працювати.

— Можу.

— Якщо зрозумієш, що ні, скажеш?

— Скажу.

Вона дивилася ще кілька секунд, потім посунула до мене папку.

— Добре. Тоді говоритимемо про роботу. Ми збиралися зробити це минулого тижня, але я вирішила почекати на тебе.

У папці була нова структура компанії. Частину регіональних відділів об’єднували, закупівлі та внутрішню логістику підпорядковували одному керівникові. Біля посади директора напряму олівцем написали моє прізвище.

Я прочитав двічі.

— Це остаточне рішення?

— Остаточною має бути твоя згода. Правління підтримало кандидатуру.

Я знав про реорганізацію. Ми з Романом обговорювали, кого можуть призначити. Називали трьох людей, сперечалися про досвід і зв’язки. Себе я до списку не додавав, хоча мама ще влітку сказала, що посаду створюють під мене.

Тоді я відповів, що вона не розуміється на нашій структурі. Вона образилася й нагадала, скільки років слухає мої розповіді про роботу.

— Які умови? — запитав я.

Олена Сергіївна назвала зарплату. Вона була майже на третину вищою. Додаткове медичне страхування, службова машина після випробувального строку, річна премія залежно від результатів.

— Команда?

— Закупівлі лишаються твої. Логістика переходить під тебе з першого числа. Керівники регіонів звітують щотижня. Перші місяці будуть важкими, цього не приховую.

Я перегорнув сторінку. Обов’язків було більше, ніж я встигав осмислити. Відрядження, скорочення витрат, нова система обліку, відповідальність за затримки, яких я досі не контролював.

— Коли треба відповісти?

— Можеш подумати до понеділка.

Була середа.

— Я згоден.

Олена Сергіївна сперлася на спинку крісла.

— Ти щойно поховав маму. Я справді даю тобі час.

— Рішення від цього не зміниться.

— Тоді хоча б прочитай усе, що підписуватимеш.

— Прочитаю.

Вона простягнула руку. Я потиснув і відчув полегшення, ніби склав іспит. Вибір було зроблено. Не треба було чотири дні прокидатися з думкою про нього, радитися з Іриною, порівнювати гроші та навантаження.

На своєму поверсі я зустрів Романа біля кавового автомата. Він глянув на папку.

— Уже сказали?

— Ти знав?

— Здогадувався. Олена вчора питала, чи ти витягнеш логістику.

— І що ти відповів?

— Що витягнеш. Вітаю, директоре.

Він обійняв мене одним плечем і кілька разів ударив долонею по спині. Цього разу я знав, що робити, й обійняв у відповідь.

— Коли виставляєшся?

— Хоч зараз.

— Ні, зараз люди вирішать, що ми святкуємо твоє повернення після похорону. У п’ятницю.

Я погодився. До кінця обіду про підвищення знав увесь відділ. Люди заходили привітати, жартували про нові премії, запитували, кого поставлю на своє місце. Я відповідав упевнено. У мене справді були думки щодо команди, постачальників і перших змін.

Лише одного я не міг сказати: чи радий.

Ірині зателефонував під час обідньої перерви.

— Мене підвищили.

— Вітаю. На ту посаду, про яку говорив?

— Так. Директор напряму.

— Ти погодився?

— Звичайно.

— Коли?

— Щойно.

— А подумати тобі дали?

Я відсунув тарілку. У їдальні було галасливо, біля сусіднього столу сперечалися про відрядження.