22. Майже

Обід вирішили провести у вітальні. Мені потрібно було відволікатися від думок, що мучили мене. Моє життя не залишиться таким як було, у будь-якому випадку. Як би не пройшло випробування, все зміниться. Та чи можу я вплинути на це? Ні. Треба просто чекати вечір, ось і все. 
Коли ми спустилися вниз, Остін вже чекав на нас. Остін. Я не бачила його декілька днів, але в цій бурі подій і емоцій, здалося - цілу вічність. Від хвилювань і очікування чогось неминучого я підійшла і обняла його, рвучко притиснулась. Я так потребую друга в цьому світі. Брата. 

- Ти будеш присутній? - чомусь, мені здалося, його підтримка не завадить. 
- Я якось, знаєш, хочу жити.

- Я можу завдати тобі шкоду? Накинутись? Кайлен теж у небезпеці?

- Ти ні! Якраз для мене ти не становиш жодної загрози. А ось брат, якщо не роздере мене просто зараз, то там йому вже не стриматись.

- Може, розліпитесь врешті-решт?! - величність знову не в гуморі.

-Т и що, ревнуєш навіть до брата? - це ж треба, ну хто б сумнівався.
- Те, що він мій родич, не змінює того, що він чоловік. 
- Як твої колишні терпіли все це? Збожеволіти треба!

- До твоєї появи, я навіть слова такого не знав. Чув про нього, але й не уявляв що це, - сичить так, ніби я ще в цьому й винувата. 
- Яка честь. Хто б позбавив. 
Я завелась. Сіла за стіл. Накидала повну тарілку й почала жувати. Слухала впівуха. Вони вирішували між собою організаційні питання, мене майже не залучали до розмови. « Не нервуйся, все буде добре, ти сильна», та знаю я все. 
- Я до себе. Хочу трішки побути на самоті.- підійшла до Остіна й поцілувала в щоку на прощання. Той підняв руки догори, мовляв він не при справі, ще й розсміявся. Не втрималась, показала Кайлену язика.

- Вісім!

- Що вісім ? - отерепіла я.

- Вісім покарань, а це лише обід.

- Здається, ми зупинилися на трьох. А після трьох йде чотири!!

- Я про себе рахував. І вісім, це ще дуже поблажливо!!

- Девять, - відрізала я, повернулася до Остіна, поцілувала в другу щоку й попрямувала на вихід. 
Цікаво, скільки ми протримаємося разом? Цікаво, чи зможу я без нього? Отак, скачучи від однієї протилежності до іншої, я увійшла в кімнату. Залишок часу я намагалася ні про що не думати. Просто насолоджуватись чарівним теплим днем, спокоєм і тишею. 
Під вечір повернувся Кайлен. 
- Готова?

- Не знаю, - чесно відповіла. 
- Не накручуй себе. Все буде добре, чуєш? Будь-який результат нас влаштує.

- Навіть  якщо я не зможу обернутися? Навіть якщо не справилась і втратила звіра? Я не чую її! Розумієш?!

- Вона спить. Я добре відчуваю її. Не хвилюйся. Переодягайся й йдемо.

- В сенсі, переодягайся? 
- Ти ж не будеш там знімати з себе сукню, панчохи, білизну. Зручніше вдягти халат.

- Я буду гола? - дурне питання, я й сама могла додуматись.- А якщо хтось побачить?

- Про це подбає Остін. Чим ти слухала за обідом?

Я лише закотила очі. 

І ось ми в саду, на задньому подвір’ї. Тиша. Галявина. Шум лісу, що зовсім неподалік. Запах трави, квітів. Легкий вітерець . На зміну тривозі прийшло умиротворення, гармонія. Тут і зараз я відчувала єднання з енергією всесвіту. 
Тканина ковзнула по моїх плечах, впала додолу. Я стою, абсолютно нага, розставивши руки, з піднятим обличчям. Один...два …три…

Нічого. Нічого не відбувається. Намагаюсь зосередитись. Один… два… три…. Нічого.

Через пʼять хвилин починаю розуміти, як безглуздо все це виглядає. Гола я, одягнений Кайлен. Стоїмо й чекаємо чогось. Добре, що ніхто не бачить цього. Дивна картина, погодьтеся. 
- Я не чую її. Ніби й не було ніколи. Ніби мені все примарилося. А може й справді примарилося? 
- Я допоможу. Довірся. Подумай над тим, чого хочеш від цього життя?- з цими словами він підходить і кладе  руку мені на сонячне сплетіння. 

Тебе! Я хочу тебе! В цьому житті мені потрібен тільки ти! Я люблю тебе!