7. Кайлен

 Коли за Айрін гримнули двері, я почав потроху приходити до тями. Мовчав і я, і брат, хоч він ще потроху схлипував, відходячи від істерики. 

- Це було неймовірно, - почав він. - я одне не розумію, як вона стримувалась перші три дні. Ходила тихенько, як мишка. А зараз таке враження, що якась дика кішка в ній прокинулась. І запах, ти помітив? Такий звабливий. Якщо ти не плануєш одружуватися, то може мені її віддаси? 

- Віддати? Чи вона моя, щоб віддавати? 

- Ну, я мав на увазі, поступишся. Якщо вона тебе не цікавить, то мене більше ніж!!!

- Вона мене не цікавить, але наближатися до неї не смій!!! -  я вже майже ричав ці слова. Звір рвався назовні, вимагаючи бою з цим нахабою. Нахабою, що зазіхнув на мою жінку! Стоп! Яку ще мою жінку? Це ревнощі? Цей біль, що розриває грудну клітку - це воно? Бажання пошматувати власного брата? Лють розтікалася по венах від думки, що хтось інший може зазіхнути на неї. Коли це сталося? Коли я збожеволів? Потрібні ліки. Я маю з цим щось робити.

- Поклич в мої покої Еліну, - гиркнув на слугу, що чекав під дверима, й попрямував до себе.

 Зайшовши в кімнату, я почав міряти її широкими кроками, прокручуючи в голові сьогоднішній вечір. Йшов я на випробування, як на каторгу. Як уявляю, що треба безліч часу провести в нудних розмовах. Єдине, що хотів, то побачити Айрін. Можливо, за сніданком то мені все примарилося і немає ніякого аромату, що зводить мене з розуму, й погляду ніякого нема, що душу мою вивертає? Можливо зараз знов зʼявиться та звичайна дівчина? І все стане на свої місця. 

 Та де там. Вороття вже, певно, нема. 
Я одразу зрозумів, що вона в кімнаті. По запаху, що ніби отрута заповзав в легені, розходився по крові і дурманив розум. 

Замість того, щоб намагатися мені сподобатися, якось привернути увагу, вона з байдужим обличчям заявляє, що йде останньою й почекає в саду. Й це при тому, що я попередив - можливо, всі й не встигнуть. Їй байдуже чи що? Я звик до того, що жінки біжать за мною, достатньо зробити лише натяк на прихильність. Навіть бачачи мою байдужість і так всіляко намагаються привернути увагу. А ця!

 В кабінет увійшла перша учасниця. Почалася нудна розмова, де мені лестили і всіляко переконували в своїй винятковості. Остін, відчинив вікно і сів на підвіконні, щоб бути чим подалі. А потім, я помітив, що він кудись дивиться, прослідкував за його поглядом і пропав... Вона сиділа в альтанці, виставивши свої голі ступні на показ. Такої краси я не бачив ніколи. Такої вроди я не зустрічав у житті. Серце зупинилось. Я забув як дихати. Але я дивився не один. Брат теж милувався. Усередині щось заворушилося, ніби щось дряпало по грудях. Мені захотілося закрити те вікно. І її закрити від всього світу. Ступні її закрити, щоб ніхто не витріщився, ніхто не бачив. І в цей час вона обертається. Бачить нас. Думаєте підхопилася? Зніяковіла? Ні - виставила ширму. Я спалив її навіть не задумуючись над безглуздістю витівки, потім ще раз. Допомогло? Як би ж то. Я бачив як вона формує водну кулю над Остіном, відволікаючи його вогниками. Але й уявити не міг, що все це було маневром, щоб облити мене. Мене! Короля!

 Наступні дівчата вилітали за пʼять хвилин. Я чекав на одне - побачити те нестерпне дівчисько. 

 Очікувано було почути від неї якусь каверзу. Марних плекань про те, що повернеться попередня покірна Айрін я не мав. Зміни безповоротні. Але коли вона почала роздумувати про гарем, свій власний гарем. Не знаю, що було в мені більше в ту хвилину - злість чи похоті. Думка про те, що до неї зможе торкнутися будь-який інший чоловік бісила, але паралельно з цим хотілося згребсти її в обійми, поцілувати так, щоб і не мріяла про іншого, і не тільки поцілувати….. 

 Мої роздуми перервав тихий стукіт у двері:

- Вітаю, Володарю.

 Переді мною стояла наложниця. Така звична мені, така спокуслива і гарна. Але не зараз. Ніби з якогось минулого життя. Зовсім чужа мені, вона не викликала відрази, але й бажання вмить пропало. Накотила втома й байдужість. 

- Вийди, не на часі. Я втомився. Зайдеш наступного разу. 

- Я допоможу. Ви ж знаєте, я все вмію. Все зроблю сама.

- Вийди!

Більше повторювати не було потреби, мою круту вдачу знали всі. Ніхто не смів перечити мені. Окрім однієї занози, звісно. Вона не дуже переймалася моїм настроєм і наслідками. А наслідки будуть. В цьому я не сумнівався.