Розділ 16. Що б не сталося

Розділ 16. Що б не сталося

Треба мати надзвичайну стійкість, щоб витримати пекучий погляд Моріса. Ім'я йому подавай. Навіщо? Його долоні лежали на талії і теж палили. Тканина блузи досить тонка — вона не могла захистити від жару його рук.

Гарячий-гарячий вікінг. Небезпечний і привабливий. Що Яні з ним робити? Вони ж уже з'ясували, що вона не його Амайя, одружуватися їм не потрібно, а значить, і погляди ці не потрібні.

— Яке ім'я ти носила на тому боці? — похмуро повторив він запитання.

Недозволене "ти" ще більше скорочувало дистанцію між ними. Його напруження передавалося їй. Він хижо глянув на її губи, і Яні миттєво згадався їхній стрімкий короткий поцілунок. Вона знала, що він теж згадує і хоче повторити. Думка була страшною і солодкою водночас. Як це дивно — несподівано усвідомити, що тебе вабить до цього чоловіка.

— Ім'я!

У Яни хвилюванням стягнуло живіт. Якщо поцілунок відбудеться, він не буде коротким. Цього разу — ні. Моріс буде мучити довго і жадібно. У його розширених зіницях читався голод, який він буде втамовувати безжально і з захватом. Чи знайдуться у Яни сили його зупинити?

Тягуча хвилина нестями. Його, її дихання і тиша передчуття. Потім Яна пояснить собі свій стан тим, що голова ще була затуманена недавньою слабкістю. Потім вона багато чого придумає на своє виправдання. Але якби в той момент не відбулося дещо, що включило мізки, то незрозуміло, чим би її запаморочення закінчилося.

За вікном пролунав звук. Напевно, просто порив вітру розворушив листя на деревах, але Яна сприйняла шерех за звук кроків. В голові одразу ж проскочила думка: Боніфас повертається? І слідом інша, яка дуже стривожила: на ньому ж теж шкідлива шпилька-артефакт! Як Яна могла забути?! Чому досі не б'є на сполох?!

Картаючи себе останніми словами, вона підскочила з ліжка, як ошпарена. Від слабкості й запаморочення і сліду не лишилося.

— Монсіре Морісе, давайте відкладемо цю розмову до завтра. Я згадала, що маю термінові справи. Не смію вас затримувати.

Від подиву, що Яна так швидко ожила і так жваво підскочила, він не знайшов, що сказати.

Вона вилетіла з кімнати і стрімко спустилася сходами вниз, на ходу зважуючи: може, варто було залучити до рятувальної операції Моріса? Однак чуття підказало, що не варто, адже тоді довелося б пояснювати, куди Боніфас пішов і навіщо. А її високоморальний дворецький засмутився б, якби про його темні пригоди дізнався градоначальник.

Яна хоч і летіла щодуху до дому булочниці, але насправді сподівалася, що з Боніфасом все добре. Адже він ходить зі шпилькою під коміром недовго. Нездужання у Яни почалося лише після цілого дня носіння артефакту. Але все ж варто було поквапитися — хтозна, що може статися. Раптом Боніфас особливо чутливий до шкідливої ​​магії.

Дорога зайняла не більше п'яти хвилин. Будинок булочниці, акуратний і добротний, був добре освітлений ліхтарями. Світло заливало весь задній двір, обнесений веселим жовтим парканом з малюнками здоби. Складно тут по клумбах лазити непоміченим. У Яни закралася тривога, що Боніфас попався на гарячому. А булочниця, хоч і мила пані, але, з огляду на її гарячий характер, цілком могла влаштувати розправу. З такими думками Яна підійшла до паркану і, вставши навшпиньки, заглянула у двір, не знаючи, якої картини боятися більше: Боніфаса, який постраждав від дії шкідливого артефакту, або Боніфаса, який постраждав від дій булочниці.

Ще до того, як її очі щось побачили, її вуха вже дещо почули.

— Та як ви смієте! — пролунав обурений голос Розін, і Яна усвідомила, що її найгірші побоювання виправдалися — Боніфаса спіймали на місці злочину.

— Як ви смієте відмовлятися?! — ще голосніше обурилася булочниця.

Яна повернула голову в бік звуку і взяла Розін у фокус.

Виявляється, та сиділа за садовим столом у компанії Боніфаса. Стіл був затишно сервірований до чаю — величезних розмірів чайник займав половину простору. Інша половина була зайнята великими тарілками з булочками, бубликами, крендельками і пиріжками.

— Чарівна муазіль Розін, я так шкодую, що своєю відмовою мав необережність вас образити, — витіювато вибачився Боніфас. – Цієї ж миті забираю свої слова назад і погоджуюся на восьму чашку чаю.

Булочниця, рум'яна, не менше, ніж її булочки, поблажливо посміхнулася, показуючи, що гість тимчасово прощений, наповнила чашку до країв і посунула до нього ближче.

Це вона так вирішила помститися за вкрадені паростки рослин? Хоче запоїти Боніфаса чаєм до смерті? Він припав до восьмої чашки з величезним ентузіазмом — абсолютно не виглядав запоєним до смерті, навпаки, сяяв. Таким задоволеним Яна його ще не бачила.

І тут перед нею постало питання, як же їй його рятувати?

Моріс стояв у кімнаті Вів'єн, притулившись лобом до вікна. Він потребував прохолоди скла. Яке випробування приніс сьогоднішній вечір! Йому все важче і важче стримувати себе. Чоловічі бажання беруть гору над розумом. Він не знав, що трапилося б, якби дівчина не втекла, посилаючись на невідкладні справи.

Моріс заплющив очі, але її образ не зник — постав перед уявним поглядом. Сьогодні вона була в його руках. Суцільна спокуса. Він хвилювався, поспішав знайти шкідливий артефакт і все одно несамовито бажав її... Прокляття! Моріс не має права ані на ці бажання, ані навіть на такі думки. Чим далі, тим більше він переконувався, що вона не та, чиє ім'я назвала йому Зулу. А отже, його обов’язок – не спокушати її і себе.

Обов’язок. Батько сказав одного разу, що почуття обов'язку — важливіше за інші почуття: страх, ненависть, гордість. Зрадиш себе — не зможеш жити. Коли він вимовив ці слова, мав на увазі себе. У його житті був переломний момент, коли п'ятирічний Моріс захворів. Батько спочатку не зміг прийняти вчинок матері. Йому виморозило душу, що вона збирається віддати його єдиного сина на поталу демонам. Батько вважав, що краще вже смерть. Він страшенно мучився, коли вона пішла з сином на руках на землі дамарійців. Ненавидів усіх: її, себе... Він знав, що колишнього Моріса вже не буде, але відчував відповідальність за того, кому подарував життя...