Розділ 12. Вже є

Розділ 12. Вже є

Моріс дивився на Жанетт і напружено міркував, куди міг подітися браслет. Він повинен був вже зчепитися з дитиною. Можливо, через те, що дівчинка — не дамарійка, зчеплення відбувається повільніше, але в будь-якому разі браслет не можна забрати силою. Власник може з ним розлучитися лише з доброї волі. Мабуть, хтось скористався тим, що дівчинка маленька і довірлива, і зміг обманом змусити її віддати браслет.

Як можна так підло вчинити з дитиною? Попадися він Морісу — цей хтось, який посмів використовувати Жанетт для своїх брудних цілей — негідник сильно пошкодує. В голові спливали кровожерливі картини розправи. І мабуть, Моріс думав занадто голосно — Жанетт несподівано прокинулася. Вона ворухнулася і відкрила очі.

— Монсір Моріс? — дівчинка анітрохи не злякалася, що біля її ліжка хтось стоїть. Відразу впізнала непрошеного гостя і посміхнулася.

Руденька сонна усміхнена дитина... Моріс ніколи не помічав за собою, щоб його зворушували діти. Але що це зараз щемить у грудях, як не розчулення? Складно нічого не відчувати, коли тобі так щиро раді, навіть не дивлячись на те, що заявився серед ночі і розбудив.

— Монсіре Морісе, ви тепер з нами замість Матінки? — Жанетт сіла в ліжечку.

Він мимоволі посміхнувся. Ця дитина, звичайно, пробуджує в ньому досі невідомі почуття, але не настільки, щоб стати нянею для дюжини бешкетників.

— Матінка скоро повернеться, — пообіцяв Моріс, присівши навпочіпки, щоб бути поруч із Жанетт. — Я просто прийшов побачити тебе. Розкажи, що сьогодні сталося. Чому на тобі немає браслета? Його хтось забрав?

— Ні, — замотала вона головою. — Я його сама віддала.

— Кому?

— Крістофу. Це мій кращий друг. Він був такий сумний, — Жанетт гірко зітхнула. — Його сильно сварила Матінка Ізидора. Вона така сувора, найсуворіша в світі. Він не міг заснути — хотів намалювати малюнок для муазіль Вів'єн. А Матінка Ізидора покарала його за те, що він порушив розпорядок відбою. Вона сказала, що не даватиме йому фарби цілий місяць. Усі плачуть, коли їх сварить Матінка Ізидора, але Крістоф не заплакав, тільки був дуже сумний. І я дала йому браслет, щоб він не сумував.

Розповідь вийшла трохи плутаною, але щирою і сповненою чистих дитячих почуттів. Тривога моментально вляглася. Не було жодних негідників, які б обманом забрали у Жанетт браслет. Дівчинка сама віддала його одному з вихованців.

— Монсіре Морісе, — вона хитро примружилася і перейшла на шепіт, — а Крістоф все-таки намалював малюнок для муазіль Вів'єн. Коли всі позасинали, я потайки принесла йому фарби. Я знаю, де вони лежать.

Маленька авантюристка. Дорослі повинні сварити дітей, якщо ті зізнаються у подібних витівках, але Морісу не хотілося цього робити. Він, взагалі, невпевнено почувався в питаннях виховання. Як пояснити дитині, що дечого робити не можна? Наприклад, передавати комусь браслет, навіть якщо цей хтось сумує. Моріс пошкодував, що зараз з ним немає Вів'єн. Вона б знайшла правильні слова. У неї виходило розмовляти з Жанетт одною мовою.

Варто було згадати про Вів'єн, як накотилася туга. Тепер Моріс не був упевнений, чи це Вів'єн. Яке ім'я насправді носить та, кого він крадькома цілував? Хоча навіщо йому її ім'я, якщо він не зможе шепотіти його їй на вухо гарячими ночами? Вона не його Амайя, у них не буде гарячих ночей...

— Монсіре Морісе, хочете покажу, який малюнок намалював мені Крістоф? — Жанетт вирвала його з сумних думок.

— Покажи, — відповів він машинально.

Дівчинка потягнулася до тумби.

— Ось, — вона дістала звідти аркуш і простягнула Морісу. — Крістоф малює те, що має статися.

Сонце, небо, трава і будинок — світлий малюнок.

— Красиво, — похвалив Моріс. — Завтра я принесу для Крістофа великий запас фарб. Ніхто не посміє їх у нього забрати, навіть Матінка Ізидора. Але ти повинна мені дещо пообіцяти. Я попрошу Крістофа, щоб він повернув тобі браслет. Ти його надягнеш і не будеш більше знімати. Обіцяєш? — Моріс подивився серйозно.

І Жанетт відповіла теж дуже серйозно:

— Обіцяю. Нізащо не зніму. Ні за що на світі.

Моріс вийшов з притулку за чверть години, коли браслет повернувся на зап'ястя Жанетт. У місті ще залишилося багато невдоволених городян, яким дівчинка раніше снилася. Але поки вона під захистом родової магії, вони не зможуть їй зашкодити.

Щоб дійти від притулку до таверни, де Моріс знімав кімнату, зовсім не обов'язково було проходити через центральну площу. Але він обрав саме цей шлях. Хотів подивитися на вікна артефакторної крамниці. Особливо на те, в яке сьогодні лазив. Моріс не знав, навіщо йому це. Сподівався, що там все ще горить світло? Думав, його чекають, щоб продовжити розмову? Ні, всі вікна були темні.

Він пройшов повз. Крамниця залишилася позаду, але Вів'єн не виходила з голови. Однак він уже вирішив, що робити. Потрібно навідатися в Саульську печеру до Зулу. Чаклунка знає все і навіть більше. Вона знаходить дамарійцям їхніх Амайя. Зулу медитує біля східної стіни своєї печери, яку називає стіною долі, і на ній з'являються імена. Три місяці тому вона і Морісу назвала ім'я. Але якщо це ім'я зараз носить інша, нехай Зулу це підтвердить.

Морісу хотілося б відправитися до неї просто зараз, але чаклунка пускає до себе лише в дні мерехтіння Червоної зірки, решту часу медитує. Наступне мерехтіння за три доби. Доведеться почекати.

Коли Моріс дістався своєї кімнати, до світанку залишалося всього чотири години. Він вирішив поспати. Нехай мало, але це відновить сили. Хотілося бути бадьорим на ранковому засіданні ради ратуші. Моріс був рішуче налаштований отримати місце градоначальника і зайнятися наведенням порядку в рідному місті.

Коли Яна прокинулася, сонце було вже високо. Вона зрозуміла, що проспала до полудня, але картати себе не стала. По-перше, заснула ж лише під ранок, а по-друге, вона помітила, що з того моменту, як стала тримати дзиґу і камінь під подушкою, її сон став глибоким і непробудним. Магія. А магії опиратися марно.