Розділ 10. Божевільна ніч

Розділ 10. Божевільна ніч

Тьох... тьох... тьох... Серце билося збентежено. Яна сумнівалася. Дивилася, як наростає здивування в очах Моріса, і думала, чи той зараз момент, щоб відкрити йому свою таємницю.

Адже між ними була домовленість — відвертість за відвертість. Моріс свою частину угоди виконав, тепер черга Яни. Але вона відчувала сум'яття. Ось так взяти і прямо зараз зізнатися, що вона зовсім не та, про кого він думає? Чи не краще таку розмову затівати при світлі дня і на нейтральній території?

А ще Яну дуже збивали з думки його гарячі долоні на її шиї. Вона дозволила йому дотики, коли його мучили ревнощі, і чомусь досі не висловила протесту.

Ні, вона не готова до зізнань.

Але щось вимовити Яна все-таки повинна. Не мовчати ж як риба — Моріс чекає її пояснень.

— Я хотіла сказати, що не я говорила вам ті шість "так", а моя бідність.

Спритно Яна викрутилася напівправдою?

Вікінг похитав головою.

— Вів'єн, тепер я знаю вас достатньо добре, — він зловив її погляд і не відпускав, — і не можу повірити, що ви погодилися на шлюб заради грошей.

Яна, може, і не погодилася б, а Вів'єн — спокійнісінько.

— Чому ж ви думаєте, що я керувалася не меркантильними інтересами? Ви ж теж погодилися на шлюб не від великого кохання. Вам потрібна була Амайя.

Ще б знати, хто це така.

— Потрібна, — його великі пальці трохи ворушилися, пестячи шкіру. Й іноді провокаційно торкалися чутливого місця — куточків рота. Наче на щось натякаючи, ніби нагадуючи про поцілунок. А нащо нагадувати? Хіба та хмільна мить хоч коли-небудь зможе забутися? Тепер це з Яною назавжди...

Усе. Це вище її сил. Вона не може більше брехати. Яна наважилася.

— Монсіре Морісе, вона, ваша Амайя, зараз далеко, — Яна говорила швидко, щоб не передумати. — Ми з нею дуже схожі — рідна мати не відрізнить. Але я — не вона. Це вона сказала вам шість "так". А я опинилася тут перед сьомою церемонією.

Ну ось, правда відкрилася. Яна відчула полегшення. Можна видихнути. Можна більше не прикидатися Вів'єн хоча б перед Морісом. І добре, що це був саме він – той, кому першому Яна довірила свою таємницю.

Але для нього її одкровення стали шоком. З кожним словом блакить його очей все більше темніла, дійшовши до фіолету ночі. Вікінг приголомшений. І можливо, не вірить жодному слову. Так, імовірно, не вірить. Чи все таки вірить?

— Ви з того боку? — сказав він здивовано. — Тому на вас знак Атай?

Як можна ставити такі незрозумілі запитання? Спитав би щось простіше, може, Яна і встигла б відповісти перш ніж хтось постукав у двері.

Та що ж за нічка сьогодні така?! Кого там ще нечистий приніс?

Стукіт повторився. Дуже делікатний і чемний — так стукає лише Боніфас. Яна зраділа, що це хтось свій, але все одно було трохи неспокійно — чому так пізно?

— Це мій дворецький. Поговорю з ним за дверима, — поінформувала Яна Моріса.

Вікінгу якраз потрібен час оговтатися після несподіваних одкровень. Вигляд у нього й досі був абсолютно очманілий.

Яна вийшла в коридор.

— Що трапилося?

— Прошу вибачення, — винувато сказав Боніфас. – Я не став би вас турбувати серед ночі, але до вас з пізнім візитом Матінка Ліліет. Вона запевняє, що їй вкрай важливо негайно вас побачити.

Тривога моментально скувала груди. Невже щось трапилося з Жанетт?

— Де вона?

— На першому поверсі в холі.

Яна стрімко спустилася сходами вниз. Що могло статися? Вона бачилася з Жанетт сьогодні ввечері. Дівчинка була веселою і виглядала здоровою.

Матінка неспокійно переступала з ноги на ногу, а щойно побачила Яну, кинулася їй назустріч.

— Пробачте за пізній візит, — почала вона з вибачень.

— Жанетт захворіла? — стривожено запитала Яна.

— Ні-ні, з нею все в порядку, — поспішила запевнити Ліліет. — Я тут через вас.

— Через мене?

Повна несподіванка.

— Так, хотіла попередити. Крістоф намалював малюнок, і я дуже стривожилася, — плутано почала пояснювати Матінка. — Розумієте, він каже, що малює те, що має статися. Не знаю, можливо, він просто фантазує. Всі діти у притулку мріють, щоб у них відкрився дар.

Бракує батьківського тепла, і вони шукають хоч якусь компенсацію?

— Крістофу не вірять. Але трапляються дивні збіги, які нічим іншим, як даром не поясниш. Наприклад, одного разу він намалював для мене малюнок, на якому був конверт. В той самий день ввечері я отримала лист від моєї любої сестри.

Може, і справді, у хлопчика дар?

— Зазвичай його малюнки дуже світлі. Сонце і небо, трава і квіти. Як і у всіх дітей. Але той, що я сьогодні знайшла... — по обличчю Ліліет пробігла сіра тінь. — Я не знаю, коли він це намалював. Я підмінила Матінку Ізидору сьогодні пізно ввечері, коли діти вже спали. У якийсь момент я вирішила перевірити, чи все в порядку у вихованців, і зайшла в спальню хлопчиків. На тумбі біля ліжка Крістофа я побачила малюнок і жахнулася. Ось, подивіться. Я взяла його з собою.

Ліліет дістала з сумки згорнутий в трубочку аркуш. Її руки тремтіли від хвилювання.

— На малюнку ваше ім'я. Крістоф намалював його для вас. І якщо це передбачення... — у Матінки збивалося дихання. — Я боялася чекати до ранку. Раптом це має статися цієї ночі. Я повинна була вас попередити...

Та що ж таке на тому малюнку? Що так сильно налякало Матінку? Яна з нетерпінням розгорнула аркуш, щоб нарешті побачити...

Цього не може бути! Вона очам своїм не повірила...