Розділ 25. Символічна жертва бюрократичної тяганини

Розділ 25. Символічна жертва бюрократичної тяганини

— Низький уклін Вам, муазіль Вів'єн, що погодилися йти зі мною в ратушу, — всю дорогу дякував Яні посильний, — у нас там таке коїться... — знизивши голос, обмовився він.

На жаль, що саме діється, конкретизувати посильний не став. Залишалося лише здогадуватися. Провівши Яну до дверей кабінету Шаброля, він втік зі словами:

— Заходьте, на вас чекають.

Однак відразу заходити вона не стала — дала собі кілька секунд налаштуватися. І поки налаштовувалася, вловила, що в кабінеті хтось розмовляє. Важкі дубові двері погано пропускали звуки, але склалося враження, що розмова відбувається емоційно і голосно. Яна навіть засумнівалася, чи варто заходити, коли атмосфера і без неї напружена. Шаброль когось сварить, так і Яна під гарячу руку потрапить.

Хвилинне очікування нічого не дало. Господар кабінету продовжував все більш емоційно читати нотації. І стало зрозуміло: тягнути далі — собі дорожче стане.

Яна постукала і увійшла. Вона чекала, що застане господаря кабінету, який сидить за столом і кидає вогнем-блискавицею в блідого від страху клерка, що стоїть, похнюплений, перед начальником. Однак картина була дещо інша, якщо не сказати, прямо протилежна. Господар кабінету дійсно сидів за столом, проте вогнем-блискавицею не кидав. Спітнілий і червоний, як рак, він втягнув голову в плечі й улесливо дивився на чоловіка в чорному плащі, що стояв, нависаючи над ним.

— Мені вже не раз надходили скарги від жителів Тре-Скавеля, але я і подумати не міг, наскільки все погано, монсіре Шабролю, — суворим начальницьким голосом промовив володар плаща.

Його манера триматися, погляд, рухи не залишали сумнівів, що він якась дуже важлива персона — хтось, хто набагато вище за рангом, ніж заступник градоначальника.

— Коли я прибув сюди з перевіркою, сподівався, що робота міської ратуші налагоджена, як годинник, але що я бачу?! — прибив він Шаброля поглядом. — Нехлюйство! Безвідповідальність! Самодурство!

Тепер зрозуміло — людина в плащі, мабуть, інспектор. Він вимовляв слова смачно і з почуттям, і з кожним його словом Шаброль все сильніше і сильніше втягував голову в плечі.

— Яка недбалість і дармоїдство! — продовжував викривати перевіряльник.

Його мова звучала патетично, як смертний вирок. Господар кабінету вже трохи під стіл не сповз. При цьому вони обидва, схоже, навіть не помічали Яну.

— Я все виправлю, — тремтячим голосом пообіцяв Шаброль. — Бачите, муазіль вже тут. Прийму її прямо зараз.

Увага обох чоловіків, нарешті, перемістилася на Яну. Цікаво, зараз, коли інспектор дивився на неї, його погляд не здавався розгніваним, а навпаки, трохи іронічним. Але щойно його карі очі знову глянули на Шаброля, в них спалахнув спопеляючий гнів. Яка стрімка метаморфоза. Дивовижно.

— Будьте вже такі ласкаві, прийміть, — з повчальним сарказмом видав чоловік у плащі. — Зауважте, це не просто муазіль. Ця муазіль — символічна жертва бюрократичної тяганини! — пафосно підкреслив він. — Її приклад показовий. Він — пряма демонстрація того, як тут все прогнило!

Після цих слів картинка для Яни остаточно склалася. У ратушу прибув високий начальник з інспекцією. Почав він, мабуть, з перевірки того, як тут організований прийом городян, і що ж він виявив? Нехлюйство і чиновницьке свавілля. Яні відмовили в аудієнції, хоча в ратуші повно вільних чиновників, які клеять дурня, замість того, щоб приймати городян. Ух, як інспектор сварив Шаброля і викривав його гріхи! Яна дивилася б і дивилася. Він, взагалі, їй сподобався. А його живі карі очі чомусь здавалися знайомими.

— Муазіль Вів'єн, з яким питанням ви хотіли звернутися до монсіра Шаброля? — замість господаря кабінету запросив Яну до бесіди інспектор. — Він готовий вас вислухати і допомогти, адже так, монсіре Шабролю?

— Готовий, — нервово гикнув він, ні живий ні мертвий.

Яна зрозуміла, що настав її зоряний час, і виголосила заготовлену заздалегідь полум'яну промову про те, як несправедливо вимагати погашення заборгованості у людини, яка до цієї заборгованості не має прямого відношення, і тільки-но вступила в спадкові права. Вона просила про реструктуризацію боргу. А також нагадувала, що у всього є термін давності.

— Таким чином, я прошу, щоб виплату розбили на частини і розтягнули в часі, а також наполягаю, щоб суму боргу перерахували з урахуванням терміну давності, — підсумувала Яна.

— Але дозвольте, — наважився заперечити Шаброль, — міська скарбниця і так довго не отримувала від власників крамниці податків, а ви просите ще відстрочити виплати?

Він гусаком витягнув шию і підняв погляд на інспектора в пошуках схвалення. Мабуть, розраховував на те, що неплатників податків не любить жоден чиновник.

— Так, міська скарбниця вкрай потребує цієї суми... — інспектор м'яко поплескав Шаброля по плечу, і той підбадьорився, відчувши підтримку, але ненадовго, — ...вкрай потребує, якщо вона порожня. Так це правда, що скарбниця спустошена? — поцікавився він вкрадливо.

Шаброль зблід.

— Ні-ні. Звичайно, це не так, — скоромовкою запевнив він і вкрився потом. — Усі гроші на місці.

— От і добре, що казні нічого не загрожує, — інспектор зняв руку з плеча Шаброля і подивився на Яну. — Отже, приводів відмовити муазіль немає.

Вона зловила його погляд, і він знову видався їй знайомим. Яна готова була голову собі дати відтяти, що десь цього чоловіка вже бачила. Але де? Йому років сорок п'ять. Крупні, але благородні риси обличчя. Та ні, мабуть, такого носа з горбинкою немає у жодного її знайомого. Напевно, здалося. Але несподівано інспектор їй підморгнув.