Розділ 14. Спокуслива пропозиція

Розділ 14. Спокуслива пропозиція

Шаброль спускався внутрішніми сходами ратуші в бібліотеку. Не за книгами, ні, — він пристрастився обідати в одній з невеликих кімнат читального залу. З моменту, коли стався той страшний конфуз, про який він не любив згадувати, Шаброль перестав харчуватися в загальній обідній кімнаті ратуші, надаючи перевагу усамітненню, а не галасливій компанії.

Він велів буфетниці, щоб вона накривала йому стіл у бібліотеці, і о другій годині дня на Шаброля завжди чекав розкішний обід. Сьогодні, наприклад, він виявив казанок з юшкою з сочевиці з копченою шинкою і запечене куряча з давлеською зеленню.

Шаброль вже встиг приступити до обіду, коли зрозумів, що в кімнаті він не сам. Тихий шелест, що пролунав з-за спини, змусив здригнутися. Шаброль здогадався, хто це, навіть не глянувши. Явно не буфетниця. Тільки одна людина могла викликати в ньому такий моторошний крижаний страх — Блез, чорнокнижник.

— Ти все зробив, як я велів? — він так і залишився стояти за спиною.

— Так, — нервово ковтнув Шаброль. Юшка встала поперек горла. — Лист доставлено.

Він дуже боявся всього, що пов'язано з проклятою артефакторною крамницею. Йому і в голову не прийшло б вимагати від її власників податки. Якось обходилася міська скарбниця без них понад двадцять років і далі обійшлася б. Але ще більше за прокляту крамницю Шаброль боявся чорнокнижника. Його наказів він не міг не послухатися.

— Все як ви веліли. У листі сказано про триденний термін.

Блез схвально поплескав по плечу.

— Смачного.

Апетит пропав остаточно.

За кілька секунд Шаброль відчув, що чаклун вийшов і лише тоді зітхнув з полегшенням.

Коли Яна повернулася в крамницю з бубликами і здобутим каменем, то виявила Боніфаса, що стоїть біля самого виходу з валізою в руках.

— Я чекав вас, муазіль Вів'єн, щоб попрощатися. Я йду.

— Як так? — засмутилася Яна.

Вона вже встигла сповнитися теплими почуттями до свого дворецького і зовсім не хотіла прощатися. Хтось, звичайно, заперечить, що неможливо в такий короткий термін прив'язатися до незнайомої людини, але коли люди знаходяться в стані "їм вже нічого втрачати", вони дуже швидко сходяться.

— Розумієте, я тут згадав, що мене вже давно запрошувала погостювати троюрідна племінниця, яка живе в передмісті, — ховаючи погляд, пояснив Боніфас. — Подумав, що треба з нею побачитися.

Яна не повірила жодному слову. До речі, Кузя теж. Він виблискував на дворецького ображеними зеленими очима.

— Боніфасе, немає у вас ніякої племінниці, яка жадає прийняти вас в гостях. Розповідайте, що сталося.

Він зітхнув.

— Поки вас не було, я наводив порядок в одній з кімнат і знайшов записи вашого дядечка Жюля.

Записи Жюля! Яке щастя! У Яни моментально спалахнула надія, що в записах знайдеться багато цікавого і корисного. Але чому знахідка змусила Боніфаса прийняти рішення піти?

— Ви їх прочитали? Там було щось страшне?

— У жодному разі, муазіль Вів'єн. Я не читав. Хіба я міг собі це дозволити? Раптом в записах є щось особисте? Раптом це щоденник?

— Тоді чому ви вирішили піти?

— Знахідка наштовхнула мене на думку, наскільки важливо, щоб крамниця залишилася у вас. Напевно, ваш дядечко заповідав вам її не просто так. Йому б не сподобалося, якби крамниця перестала бути вашою. А до цього все й іде. Я обміркував ситуацію і зрозумів, що не маю права тут залишатися, якщо не хочу додати вам проблем. Монсір Шаброль, взагалі-то, непогана людина і, думаю, піде вам назустріч з відстрочкою боргу. Але якщо він дізнається, що ви взяли мене на роботу, то спеціально буде вам шкодити. Мене тому ніхто і не приймав — боялися переходити монсіру Шабролю дорогу.

Боніфас дивився на Яну винувато — найблагородніший і найнещасніший дворецький.

Кузя сів навпроти нього, сумно повісивши вуса.

— Я піду.

Яна абсолютно точно знала, що йти йому нікуди.

— Ні, Боніфасе, нізащо, — вона не збиралася його відпускати. — Та хай він пропадом пропаде, ваш Шаброль. Нічого не хочу знати. Ви кращий дворецький, якого я зустрічала, і ви мені потрібні!

Світ, клином зійшовся на Шабролі, чи що? Він не єдина людина в ратуші. Яна знайде з ким налагодити контакт і домовитися про відстрочку.

— Вибачте, муазіль Вів'єн, але вам буде краще, якщо я піду.

— Нічого не краще. Я без дворецького як без рук. Між іншим, я бубликів купила. Цілу в'язку, — Яна потрясла згортком. — У нас зараз за розкладом обід. А хто буде заварювати чай, якщо ви підете? Я, на відміну від вас, не знаю сімнадцять способів приготувати чай за відсутності чаю.

— Вісімнадцять, — нещасне обличчя Боніфаса осяяла усмішка. Але тільки на мить. — Я повинен піти. Я не можу підвести найкращу господиню, яку я зустрічав.

Ні, ну так не чесно. Яну назвали найкращою господинею. Її серце затопило тепло.

— Боніфасе, самі подумайте, як я без вас? Ви абсолютно незамінні. А раптом сюди прийде непроханий гість? Як я буду його зустрічати? Я не знаю жодного з дванадцяти способів.

І ніби на підтвердження слів Яни в двері постукали. Іноді непрошений гість приходить на диво вчасно.

— Ось бачите?

Вона пам'ятала слова Боніфаса, які він виголосив під час знайомства: зустрічати гостей — прямий обов'язок дворецького. Прозвучало як життєве кредо. І тепер це його кредо вимагало, щоб він відреагував на стук у двері.

Не в силах чинити опір покликанню дворецького, Боніфас поставив саквояж на підлогу і, поправивши метелика, рушив зустрічати гостя, що означало — він залишається виконувати свої святі обов'язки.

В Яні одночасно народилося два почуття: радість, що вдалося переконати Боніфаса продовжувати бути її дворецьким, і підозра: чи не Моріс зараз опиниться на порозі. Раптом майже-чоловік вирішив не відкладати задоволення ультимативних вимог Яни набезрік і прямо зараз розповісти їй свої страшні таємниці? А вона ще навіть бубликами не встигла підкріпитися. Щось не хотілося на голодний шлунок слухати моторошні одкровення.