Потерча

«Стелять верби над болотом

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти,

Бо їх батечко загинув,

А рідная мати не в колиску,

А у воду з ними лягла спати…»

-В той день, коли ти з’явилася, ми всі були налякані сильною грозою в лісі. Вітер виривав дерева з коренем, болото вирувало і майже ніде не було спокійного місця . Чорні хмари налетіли ще з ранку, день був темний, холодний, а коли впали перші краплі  дощу, брати почули тебе.

- Та звідки ж я взялася?

- А ніхто не знає. Ми сховалися від бурі і почули, коли вітер вгамувався, якісь дивні звуки десь в очереті. Спочатку старші брати думали, що то так вітер виє, але одна з дівчат була впевнена, що то немовля плаче. От вони й вирішили подивитися, що там коїться. Мене залишили, бо я був зовсім маленький, а самі пішли до болотяного очерету. Наче це вчора було, пам’ятаю, як принесли тебе посеред ночі таку немовляточку, мокру від п’ят до верхівки, замерзлу, а ти смієшся. З того часу й живеш на болоті .  А старші брати піклувалися про нас, поки їм сім років не виповнилося.

- А де ж вони зараз?

- Їх забрав нечистий. Я обіцяв тобі розказати, то слухай: Якщо потерпчаті не дадуть імені до семи років, то він стає пугачем, або лелекою А як не пощастить, то й нечистий їх до себе забирає. Охрестити душу можуть тільки люди. Та хто ж наважиться нам, неживим, білої хустки дати, якщо за це диявол карає?

-  Так ось чому ти пугача, що до нас прилітає, братиком називаєш. Але ж тобі скоро сім рочків виповниться? Ой лишенько! Нам терміново імена потрібні, братику! 

   Чорняве дівча швидко підвелося, стрибнуло голими ніжками на вербу, що росла біля болота, і видерлося на найвищу гілку:

 - Лю-ю-ю-юди! Допоможіть, хто в Бога вірує!

- Не галасуй, мала, вони тебе не почують! Накличеш на нас злії духи, що потім робити будемо?

  А на селі, в цей час, під палючим літнім сонцем,де золотилася пшениця та дозрівало жито, Мирон порався в полі з хлопцями.

- Біляна… Яке ж гарне і’мя! А волосся її таке ж золоте, як ця пшениця, от би побачитися з нею ввечері!  Зазирнути у світлі очі і….

- Мирон, ти чого стоїш там, не робиш?

- То він напевне про свою кохану згадує! Ха-ха-ха!

   Мирон лише повів чорною бровою й став до роботи.

Після обіду працювати йому було легше, бо сонце вже спустилося нижче, птахи співали тихіше та приємніше, а час зустрічі  наближався. Хвилювання відгукувалося десь між ребрами палючим болем та ніжним лоскотом.

-Там на горойці три бравих хлопці 

Ячмінь жнуть.

Гей, милий Боже, хто їм допоможе? 

Не вижнуть!

Там на горойці три бравих хлопці 

Ячмінь жнуть.

Сонце низенько, вечір близенько,

Не вижнуть!...

-Неправду співаєш, мила, ми все вижали і без Божої допомоги. – Мирон стрибнув через тин у двір до дівчини. – Досить зерно топтати, і без тебе висохне, стрибай з возу, підемо краще до річки.

-Мироне, чи ти мене кохаєш? – Пригорнулася до хлопця Біляна.

- От і побачиш, як прийду свататись. 

- А що як гарбуза тобі дам? – Засміялася дівчина і побігла до річки. – Наздоганяй!

Стемніло, птахи поховалися, а цвіркуни підняли галас дужчий, ніж вдень. Теплий літній вітер розчісував парубкове чорне волосся в дорозі додому.

-Де ж ти був, га, Мироне? Мати собі спокою не знаходить! –стурбований дід Панас стояв на порозі хати.

-Та біля річки гуляв з Біляною.

-Е-е-е, Мироне, тобі вже час свататись до Біляни, якщо кохаєш її. Ох і гарна дівка, хай вам Бог поможе.

-Знаю, діду,знаю, днями будемо сватів скликати.

- Ти ж, онуку, скликай, бо побратися треба до Великого посту. То діло добре. Але невже я тобі не казав, що біля річки вночі небезпечно? Де нічна водиця – там русалкам час водиться! А що як вони вас обох у воду потягнуть?

- Казав, діду, казав. Та ти краще мені про нявок розкажи,  вчора ж обіцяв!

Діда Панаса всі в селі поважали та прислухалися до його порад, бо знав він багато про нечисту силу, що водилася у лісах та річках. Дівки до нього прибігали радитись, що який сон віщує, баби питалися коли їм краще до лісу ходити, а діти по вечорам збиралися послухати його розповіді про різних духів та жителів лісу. 

-От буває: пішов хлопець до річки ввечері і пропав. Шукають його, шукають – нема. Потоп, кажуть люди. Та чого ж би він, хлопець у доброму здоров’ї, потоп би? То русалки його залоскотали. Самі вони - потонулі дівки, на лице мов панночки, шкіра така бліда, що майже прозора.  Живуть вони біля річок, часто ховаються в кущах. Іде хлопець дорогою, а вони його своєю красою в кущі заманюють та лоскочуть. Тому вночі, особливо на трійцю, навіть і не думайте туди ходити! Дівок вони затягують до себе в річку щоб їм нова подруга була. Як побачите русалок, кричіть: «Русалка, згинь!», та тікайте так швидко, як тільки можете! – Розповідав дід. – А от якщо зустрінете в лісі Хуху, маленьку таку, пухнасту, не лякайтесь, то добрий дух, він допомагає тим, хто заблукав у лісі, але побачити її може тільки людина з добрим серцем!

Ось і зараз старий, всівшись біля печі перед Мироном, сперся руками на коліна й тихим голосом почав:

-Шкода, звичайно, тих дівок, що в лісі залишились, так і не знайшовши дороги додому. Як по лісу ходить загублена душа, чутно, вона кличе: «Мам!», того їх і прозвали мавками. Із заду в них звисає довге зелене волосся, щоб ніхто не міг побачити що в них спини немає...

Ліс засинав, потерпчата засвітили свої каганці, аби заманити людей на болото, а небо у відповідь запалило свої. Все навколо ставало сонно-важким з присмаком мохової зелені.