Частина 3 Українські салюти. Пригоди на Одещині.

Вже друга частина починається із вокзалу, ну і добренько. Сьогодні я знаходжусь на залізничній станції Чапліне, звідти їду потягом на Одесу.

Ранок, що правда, якийсь жахливий, сьогодні мало того, що день Незалежності України, так ще й день народження Миколи, а я так розумію, що в Росії салютів нема, так вони вирішили ракетами популятись. Ну що це за люди, якщо їх так можна назвати. Визначення "людина" з вікіпедії: жива, наділена інтелектом істота, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Живі росіяни чи ні, то можна рахувати по сміттєвих пакетах; інтелектом там мало хто наділений, напевне у страуса мізків більше ніж у деяких представників Московського болота; а от про суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури — у яблучко, от тільки росіяни вміють це все руйнувати і красти краще, ніж будувати і створювати.

Так от, повертаємось до вокзалу, я дочекався свого потягу, ну нарешті - український потяг, з чайочком, печивом і українськими, рідними провідницями, а додому можеш сувеніри взяти (якщо, звісно, купував чай:)).

Так, ну і де я сплю? Невже верхня полиця? Друзі, чи я ідіот, щоб купувати квиток на верхню полицю? Звісно ж нижня! Я забрався на своє місце, дістав з валізи свій планшет із фільмом і навушники та, зрозумівши, що я сам у купе, почав кайфувати. Але щастя моє було недовгим, хвилин через десять я почув як хтось, у прямому сенсі, пхається через коридор, здавалось він був затісним для чиєїсь дупи. Уявивши картину, як хтось широчезний входе до мого купе, мене ледве не схопив інфаркт. Це ж мене витіснять, і я впаду з вікна! Ні-ні-ні, треба вірити у краще! Але готуватись до найгіршого – саме з цими думками я полегшено видихнув і побачив у дверях свого купе спочатку складки жиру на животі, а потім і невдоволене обличчя, яке було схоже скоріше на рило свині, ніж на ніжне жіноче личко. Я зовсім не хочу дискримінувати когось за зайвою вагою, тим більше маючи і у себе зовсім невеличке пузо, яке показує мою статність; але її зайва вага була не тільки зайвою у її ж тілі, але і в купе, в якому нам довелося їхати разом. Можливо вона хоч людина хороша, треба почати розмову.

- Добридень, пані.

- Здрастє.

Ні, людських приємних якостей немає ні для мого зору, ні для мого слуху, але ж це не може виключати того факту, що вона хороша людина, правда?

- Пані, а де Ваше ліжко?

- Нє відітє чтолі моі ляжкі? Ви что вообще за ірод такой?!

Чи дурна, чи що, до біса мені здалися твої ляшки? Логіка в неї точно відсутня…

- Та ні! Я питаю, де Ви спати будете?

- На кроватє, гдє єщьо, на верхнєй полкє.

Сподіваюсь її верхня полиця під нею не розвалиться. Головне щоб не наді мною, інше переживу.

Нас у купе було двоє, більше нікого. Так і поїхали, вдвох, хоча, мені здається, ту жінку можна б було вважати за ще три окремі персони.

З часом я почав сильно нервувати і спостерігати за об’єктом.

«Об’єкт тусується на нижній полиці навпроти».

Раптом, у купе заходить провідниця:

- Чай, кава, печиво?

- Чай, каву і печива побільше! – сказав я, щойно в моїй голові з’явилась чудова ідея.

- Скільки?

- Побільше, жіночко, побільше, - можливо продам сусідам в Одесі.

- Скільки, чоловіче, дві пачки, три пачки?

- Десять!

- Будь-який каприз за Ваші кошти.

Та провідниця точно одеситка, нюхом чую.

- А Вам? – звернулася та до моєї сусідки.

- Мнє двє пачкі пєчєнья, я больше нє сьєм, я кушаю мало, нє то, что нєкоториє, - об’єкт поглянув на мене, а я перелякався.

- Добре, - мовила провідниця і вийшла.

Здається у нас розділена неприязнь один до одної.

Щойно нам принесли наші замовлення і зідрали з мене третину пенсії, вона з таким тріском почала їсти свої дві пачки, що за п’ять хвилин змогла зжерти все! У неї живіт чи бездна?! А як же гучно! Це просто жах, вона ще насмітила на столі і не прибрала, а потім ще з пів години розмовляла зі своєю сусідкою з дому по телефону так гучно, що до нас заходили три рази із сусідніх купе, щоб зробити їй зауваження. Але її ніщо не брало. Ще в неї сидіння скрипіло, здавалось провалиться, пронесло. Та я так думав недовго.

В цьому пеклі йшов час, починало вечоріти, в Одесі я буду вночі, тому вирішив годинку подрімати перед приїздом. Вирішив, хоча як виявилось, за мене вирішила та дамочка, бо в неї були інші плани.

- Жіночко, я буду спати, - сказав я своїй великоповажній сусідці. У прямому сенсі цього слова.

- Зачєм мнє ета інфармация?

- Просто щоб Ви знали.

- Ви хахли точна нацикі, всєгда знала! Какой ужас, меня ущємляют в правах!

- Дякую за розуміння.

Яка наглість! Обмежують її, так би і здав куди-небудь у поліцію, наприклад, із таким то настроєм. А мене обмежують у вільному місці та доступі до повітря, і у кого тут більше горе? А що це за «нацик»? Господи, що ж ти людей розумом обділяєш?..

Повернувся до неї спиною і заснув в образі.