Частина 2 Українські салюти. Пригоди на Дніпропетровщині.

"Ох і дістала мене ця італійщина, додому хочу, борщику хочу", — з цими думками стояв на залізничній станції і чекав свого потягу. Я чекав багатоколесого друга із величезним нетерпінням і вперше, за довгий час, за шість місяців, моє серце нарешті почало битися. Ніколи і подумати не міг, що можу так сильно любити, нікого і нічого я не кохав більше за Україну.
Мої роздуми, від яких я ледве не проронив сльозу, перебила жіночка, яка італійською промовила, що потяг вже прибув і відбуде через двадцять хвилин. Серце забилося сильніше, я вже потягнув руку до своєї валізи й тут… Нема! Вкрали! Що за італійці?! Обернувся в іншу сторону й тут «бац», стоїть чоловічок, зростом десь метр шістдесят, товстенький й маленький, з натягнутою до вух усмішкою. Каже йти за ним, він мене проведе. Я то думаю, ну добре, хороший персонал: валізу віднесе; до вагону проведе. Може тут ще каву розносять і червону ікру? 
Посадили мене в потяг і невдовзі ми вирушили до Словаччини. 
Трохи розкажу про свій маршрут. Хоч він і був розроблений Наталкою, та я вніс у нього свої корективи. За версією доньки, я повинен вирушити потягом спочатку до Словаччини, потім автобусом доїхати до Закарпаття, а потім, змінюючи автобуси, прибути до Одеси-мами. Там я повинен був вилікувати зуби. Але, після моїх поправок, я, беззубий, направляюся у Дніпро. 
Що ж, поки їхав до України, чого тільки не бачив! Все таке різнокольорове. Літо, все цвіте! Гарні будівлі стоять, поля, ліси, річки, гори. Пташки співають, весело літають. Але все одно, в Україні краще! І ліси більш дрімучі, і поля більші, і гори вищі, і річки ширші, і степи широкі в нас є, і міста, і села, та все в нас краще! 
Але я зіткнувся з суровою реальністю, на кордоні зі Словаччиною та Україною, ніби була чітка межа, У Словаччині синє небо, а в Україні сіре. Що чекає тут на мене? 
Їхав по Україні і бачив: будівлі, які потерпіли розрухи; будівлі з вибитим склом; бачив військових, поранених, вбитих… 
Хотів відволіктись від цього жаху, подивитись телевізор, але по телевізору в автобусі показували новини. Буча… Маріуполь… Херсон… Харків… Це жах і біль… 
Моє серце, сповнене життям і любов’ю до України, одразу наповнилось злістю та ненавистю. Єдине, що нас рятує, це те, що Україна та її народ завжди будуть вільними. В моїх жилах, разом зі злістю та ненавистю, тече воля, я буду завжди вільним, бо я українець. 
Приїхав до пункту призначення, станції Чапліне, восьмого серпня, звідти мене забрав мій вірний друг – Гужеля. Ото спасибі! Ви знаєте, от він по-справжньому талановита та винахідлива людина (але я все одно кращий). От, наприклад, люди, зазвичай, використовують спеціальну рідину для того, щоб омивати скло в машині, а мій товариш, якось залив самогон, лиш огірка не вистачало. Потім спробуй довестити поліції, що ти тверезвісінький. 
Так от, привіз мене мій дружбан додому… 
Дім – милий дім. Величезна хата, для усієї сім’ї, два поверхи, п’ять кімнат, то довго розповідати про мої красивезні хороми, тому краще розповім про ще одного мого друга. Живе в домі домовий. І мені здається, що то він хазяїн у хаті, а не я. Бо то йому штори не подобаються і він їх здирає, я вже їх цвяхами прибив, а наступного дня дивлюсь, а вони на підлозі; то приведу гостей, а він їм то п’ятки лоскочить, то сидіння унітазу опускає, щоб гучніше було. Отак і живем, любить він молоко з кошачої миски пити і спати на теплих трубах взимку. 
Про домового розповів. 
Як тільки я увійшов у дім, одразу прийнявся розкладати речі. Вишиваночку ж, яку недавно прикупив в Італії, на найвидніше місце повісив – на стілець, який поставив посеред моєї кімнати. Найвидніше місце – те, через яке ризикуєш перечепитися. 
Я так довго розкладав свої речі, що в моєму животі щось забурчало. Ну, думаю, треба щось поїсти. Здогадувався, що в холодильнику миша повісилась, але перевірити варто. Відкривши холодильник, я справді побачив мишу, але вона повіситись не встигла. Мишей я ще не їв… Та ну їх, тих мишей! Знаю я, до чого доводить, може ще Корона-вірус підхоплю, не треба мені такого щастя. А мишу, все ж, шкода… 
Вирішив сходити в кафе, але йти одному якось не по мені, візьму із собою Гужелю. 
Вже разом йдемо у кафе Клавдії Іванівни. Замовили оселедця, картоплю смажену і горілки, треба прилити моє повернення. 
Пам’ятаю, якимось чином, до нас долучились ще декілька знайомих, потім приходили знайомі знайомих, потім знайомі знайомих знайомих і так, поки пів села не зібралось. 
Не можу розказати, про що вели бесіду, над чим сміялись, бо пам’ятаю тільки ранок. 
Сиджу на ліжку, думаю над сенсом існування. Мізинчик на лівій нозі болить. Якщо ти прокинувся, і в тебе нічого не болить – значить помер. Буду послуговуватись цим висловом. Але чого це мій бідний мізинчик болить? Найцікавіше, що голова не болить. А от їсти хочеться. 
Накинув халат, встав з ліжка, перечепився через стілець. Щоб тобі перекосило! Клятий стілець! Навернувся! Дякую, що хоч носом в землю не зарився. Тепер ясно чого в мене мізинчик болить, тепер вже не один. Пішов на кухню. Відкрив холодильник – «пардон». Миша досі в  холодильнику: хвіст звисає; лапи зверху; морда туди ж, куди і лапи; язик висить і видно один зуб. Закрив холодильник. Вирішив знов йти до Клавдії Іванівни. Але перед цим, треба пальчики заклеїти лейкопластирами. Мізинчик на правій нозі і на лівій. 
Ввійшов у кафе, бачу цю жінку, а вона гроші рахує. В приміщенні не чутно нічого окрім шелестіння грошей. І тут, до мене Клавдія Іванівна одзивається: «Васильовичу! Оселедцю хочете? Ой як Ви його хвалили!» Щось не пам’ятаю я, щоб хвалив того оселедця, але спитав, чи є щось окрім риби. Отримавши незадовільну відповідь, на сніданок мав шматок оселедця і чай без цукру, щось мені це не подобається. Що ж вчора такого було, що тільки шматок оселедця залишився? Хоча, в тієї баби, здається, залишились ще й нічогенькі чайові. 
Наважився спитати грабіжницю, що вчора було. Нічого не каже. От змія, а сама посміхається. Вже кажу: «Клавочко, що вчора було?». Мовчить, кажу ж, що зміюка. Моя неприязнь до цієї жіночки, зростала з кожною купюрою, яку вона перегортала у своїх руках. Я довго буду залишатись в небаченні? Доївши шматок оселедця й допивши чай, побрів до Гужелі, може він розкаже, що вчора сталося. 
Йдучи до свого друга, згадав учорашній день, коли добрів до його воріт, в моїй пам'яті відновилась кожна деталь, точніше, я так думав. 
Значить починалось усе з риби, картоплі й горілки, далі приєднались мої знайомі, яким ми з Гужелею надзвонювали, щоб розповісти про моє повернення. Потім приїхали мої колеги-будівельники із сусіднього села, от так і назбиралося людей як на весілля. Та згадав я таку, дуже радуючу мене річ, так як я повернувся, то всі, хто прибув у кафе в той день, вирішили скинутись і заплатили за весь той рибно-картопельний банкет. Тому я вирішив, що пробачу Клавдію Іванівну. 
Ну тоді Бог із ним, тим Гужелею, хай одсипається, піду додому. 
Як тільки я зайшов до хати, чую, працює телевізор. Позаду мене захлопнулись двері і я встав у ступор. Тут до мене прибігає чотири чоловіка і в їх занадто радісних рожах я впізнаю своїх працівників-будівельників... 
Трохи про свою професію. Я, чоловік з величезним досвідом і розумом, маю освіту архітектора, тому працюю з цими будівельниками. Серед усіх неадекватних працівників, я обрав чотирьох найбільш адекватно неадекватних і тепер ми щось типу будівельної родини. 
…Так от, стою я, значить, дивлюсь на них. А вони питають: «Васильовичу, а Ви ковбаси купили?» Яка наглість! Вони якимось чином опинились у мене в хаті, а тепер їм ще ковбаси подавай. Я й питаю, звідкіля вони взялися. А вони кажуть, що я, всіх охочих, запросив вчора переночувати в моєму будинку. Та щоб я, щоб моя душенька, та нізащо! Це ж чого мені та зміюка підлила, що я на таке погодився? За цим питаю, чого це я їм ковбаси повинен був принести. А вони кажуть, що в холодильнику миша повісилась. Ви мене за йолопа не держіть! Нічого вона не повісилась, не встигла. Бідна миша, її б поховати. Тут, раптом, прокручуючи все, що сказали мені хлопці, до мене дійшло, що я запросив усіх охочих. Та щоб вас! Спитав, чи є ще хтось вдома. Отримавши задовільну для мене відповідь, сів за стіл і подивився на хлопців. Ковбаси хочете, ну зараз отримаєте, ви в моїй пасці й нікуди не дінетесь. В мене з’явився прекрасний план. Сказавши, що я вже старий і в мене вже не стільки сил, як у них, що, звісно ж, не правда, ми ж усі це знаємо? Роздав їм спецзавдання, сказав, що кожен зможе поснідати, виконавши його. Першому сказав, щоб той попідмітав на дворі, другому сказав йти за продуктами. Третій був посланий мною до сусідки за яйцями. Над четвертим зжалився, хай прибирає у хаті. Всі були успішно розкидані по селу й по дому у справах. А в мене є діло важливіше, треба подивитись новини. 
Я зайшов у свою кімнату, спіткнувся об стілець. Хай йому грець! Та щоб тебе! Побачив, що на стільці вишиванка. Вибачився. Взяв лейкопластир і побрів до іншого кінця кімнати де стояло крісло-качалка і на стіні досі дивом висів телевізор… 
Пам’ятаю, робив ремонт і понатаскував сюди всіляких новеньких гаджетів, хтось каже, що то мотлох, я з цим не згоден. Це дуже потрібний мені мотлох. Такі люди ще гаража мого не бачили, там ще більше такого. Так от, коли я тільки приволік сюди ці дрібнички, переді мною постав телевізоро-монстр. Ця громадина повинна була стояти на якійсь тумбочці, але в мене нічого такого не виявилось під рукою. Тому я вирішив повісити плоский ящик на стіну. Але, виявилось, що в мене зовсім немає підходящих матеріалів та інструментів, які б лежали в коробці. Тому мені довелося йти за ними в саме пекло – гараж. Там я провів дні і ночі, але знайшов те, що мені потрібно. Через деякий час, коли телевізор все ніяк не міг рівно висіти, я вирішив його приклеїти. Дістав десь суперклей та дерев’яшку, взагалі не пам’ятаю звідки вона взялась, можливо десь знайшов, можливо на сусідському городі, але я не крав, я позичив. Приліпив ту дощечку до стіни суперклеєм, забив туди один цвях, і, ви б сказали, що я зробив цю конструкцію із бруду та палок, але тримається ж, не розпалось, хоч цій конструкції вже років десять точно є. 
…Так от, сів я на крісло-качалку… А ще в мене люлька була, так, для краси стояла, я любив дивитись телевізор з нею в руках. Я ввімкнув новини й понеслося! Ракетний удар там, ракетний удар там, там, там і там. Щоб у них руки з ногами посклеювались!...
Пам’ятаю в дитинстві, ще в батьківській хаті, пролітав наді мною літак, я думаю, що точно фашистський, чого це воно тут розліталось. Вирішив зробити благе діло і, взявши стару дідову рушницю, яка зберіглася ще з війни, прицілився прямісінько у нього. Але я трохи не влучив, стріляв і вдруге і втретє. Тут літак летить далі. Я засмучений, бо не впорався із своїм завданням подолати фашистів. Але раптом, я помічаю, що літак робить круг і повертається, я знов почав стріляти, це мій останній шанс стати героєм. Пролітаючи прямісінько над моїм домом, на мою красиву українську хату почало падати якесь біле лайно. Я був з голови до п’ят вкритий цією рідиною, вона сильно смерділо, і ціла її тонна огидно стікала з мого дому. Але, подивившись у небо, я не побачив фашистського літака, тому гордо пішов у літній душ відмиватись. Батьки, які прийшли з роботи ввечері, були зовсім незадоволені моєю поведінкою, бо виявляється, це був кукурузник. Подумаєш, ну прийдеться їм вимивати хату від тони лайна, навіщо мене на ніч в сараї з курями замикати? 
…Дивлюсь я телевізор і від таких новин, які там показували, аж підскочив в одну мить і розмахуючи люлькою закричав: «Та якби я був на фронті, я б уже давно їм зад понадерав, та я тільки з рушниці всі б літаки позбивав!» - від такого потрясіння, в моїй спині щось перемикнуло і я ледве не навернувся із крісла. Заходить до мене Степан, який залишився прибирати в хаті, і питає, чи все в мене в порядку. Так, в порядку, я повен сил і радикуліту.
Переді мною стояло чотири чоловіка. Кожен з яких виконав своє завдання і чекав на обіцяний обід. Якби я не хотів готувати, але дав слово, що нагодую їх. А обіцянка, це таке діло, якщо я сказав, пообіцяв, то обов'язково виконаю, крапка. Тому потрібно їм щось наварганити. Петро, який ходив за продуктами, поклав здобич на стіл, чому він не поклав у холодильник? От же ж, все сам, все сам роби — посуду випрай, коври випрасуй і дивись не побий сервіз! Ох і сервіз... Думаю в мене психологічна травма... 
Не завжди ми з Надією жили по різні боки, та в Італії, а я в Україні. Звісно. Одружились ми,   в нас з'явились двоє дітей — Наталка і Віталій. Я для них таку хату збудував, красивезну і здоровезну. А зараз... для кого я її будував? Аж ком до горла підійшов. Справа не в домі. Про сервіз. На весілля, батьки Надії подарували нам красивезний сервіз, ще хтось вручив самовар, на дровах, ох і хороший був! Але, якщо самовар був, (зараз немає, кудись дівся) то сервіз ще є і коли ми з Надією жили разом, ця дятлиха кожен день клювала мої мізки, бо я ходжу, бачте, гучно, як слон і її сервіз починає тремтіти. От не розумію я, на якого чорта той сервіз стоїть, займає місце в малесенькій хаті, якщо ним ніхто не користується? Я б на його місце свої коробки з гвіздочками, шурупчиками і всілякими потрібними речами поставив. Так було діло і сказав це дружині, вона як розкричалась. Сварлива вона жінка, заноза в дупі. А було, що телевізор в ту кімнату ставив, і, дивом просто, зачепив скляночку... вона і впала, і розбилась... хришталева була, ох і скляночка! Жінка мене ледве не вбила! Як я заїкою не став? 
...Тьху, клятий сервіз, чого ж ти, моя люба жінко, не забрала його до Італії, у свою халупу?! Я їй це вискажу якось. 
Поки я блукав у своїх думках, вже встиг приготувати борщик. Йому потрібно ще настоятися. Поки розкладу продукти що залишились у холодильник. Відкрив холодильник. Вибачаюсь. Закрив холодильник. Миша досі там. Згадав, що мало м'яса поклав до борщу. Відкрив холодильник. Згадав китайців. Закрив холодильник. Не біда, в мене ще один білий друг є, в коридорі, біля котла. Який ідіот придумав ставити холодильник в коридорі та ще й біля котла? 
Розклавши продукти до холодної коробки, прийнявся годувати хлопців борщем. І собі навалив  хлібу туди додав і аж за вухами тріщало! Ох мій борщик, шкода Петро пампушечок з часничком  не купив, ой як шкода! Червоненький, наваристий, з качечкою — краса, блаженство. Хлопці поїли, подякували й роз'їхались. Пішов до своєї кімнати. Відкрив двері, побачив стілець з вишиванкою: "Мій мізинчик не буде страждати!" Оминув стілець і врізався в ліжко. Впав. Лежу. Дивлюсь на стелю, на люстру. Ну й пиляки тут! Ну вона лежить і я лежу, ніхто нікому не заважає. Встав, ледве-ледве, вирішив чимось зайнятись. Ну, що ж, помалюю. Я ж архітектор, все таки, буду креслити плани будівель, може нащадки знайдуть і скажуть, яким же Валерій Шевченко був майстром. Цікаво, до цього часу, чи буде ще триматись поличка з телевізором? Недовірливо глянув в той бік. Бу-уде! Я на всі руки майстер! 
Підійшов до шкафу де зберігався папір та мої креслення, дістав собі пару листочків та олівець, на мене звалився який зайвий папірець. Я придивився, і в ясних каракулях побачив план коридору з холодильником та котлом. І знизу літери ВВШ. Валерій Васильович Шевченко. Я кожну роботу так підписував, знизу перші літери того кому я малював або того, що я малював. До мене дійшло, що десь з годину тому я обізвав себе ідіотом, ну я й дурень...
Йшли дні, а мене з'їдає сум і самотність. І борщу хотілось, та в мене він не такий, як треба. А де ж знайти мені наваристого борщику з качечкою і салом? Треба подумати. Хто варить найкращий борщ у селі? В моєму селі такі люди є, але вкрасти... позичити в них борщ не вийде. Точно, Галина! Моя приятелька із сусіднього села, де я працюю. Вирішив, їду до неї, залишилось придумати план. Зараз десята ранку, що я знаю? Галина готує борщ до обіду, завжди, обідати вона з родиною сідаю о першій. А вона взагалі вдома? А може вона не борщ варить? Що ж робити?... В моєму животі щось забурчало, ніби там сидить дика кицька, ще раз... вже лев. Вирішив дзвонити і напрашуватись у гості. Дзвоню:
— Галино! Скільки літ, скільки зим?! Як сямаєш?
— Що тобі треба, Шевченко?
— Ну чого ти одразу, що мені треба, може мені цікаво як у тебе життя.
— Коли ти так дзвонив в останнє, в мене пропала банка з кабачками, що тобі треба?
    От же ж, пам'ятає...
— А я тут до чого?
— До кабачків!!! Де мої кабачки?! Верни хоч слоїк!
— Причепилась за ту банку, верну-верну.
— Звісно повернеш, он я борщ варю, з половником в руці, як вважаєш, боляче по голові буде?Не знаю навіть, половником мене ще не били, а от пакетом з продуктами... Та не це найголовніше! Ох Галько, яка ти балакуча баба, взяла і видала себе, борщ готуєш.
— А давай я заїду на обід, і слоїк віддам?
— Борщу хочеш? І так кабачки вкрав, вусата криса!
— Чому одразу криса? Я свійська миша, дуже хатня.
— Хатня... Ой їдь уже, тільки нерви вимотуєш!
— Бувай, Галю, добре, що в тебе все добре, зателефоную потім.
Я криса?! Яке приниження. Навіть не щур, а криса! Яка різниця? Велика! Криса це російська мова!!!
 Їй потрібно повернути банку, ну то добре, я тобі цілу машину банок привезу!Знайшов слоїки і вкинув їх у багажник. Дочекався дванадцятої і виїхав на обід до Гальки.
По дорозі я побачив жіночку, яка продавала кабачки, попросив дати 11 штук(на 12 банок), купив і запхав їх у слоїки. Будуть тобі, Галько, кабачки. 
Доїхавши до двору мого потенційного борщегодувальника, почав гукати хазяїна. Тут, раптом собака загавкав. Тю, перелякався, щоб його! Вийшов Колян, чоловік Галі, і каже:
— Чого тобі, Шевченко?!
— От, приїхав баночки віддати, з кабачками, і Галина на борщ кликали.
— Тоді поставте, Васильовичу, слоїки в гараж, а тоді вже сідайте за стіл, у літню кухню.
— Добренько, Микола Павловичу, зараз усе зроблю, накривайте на стіл.
Як тільки той пішов, дістаю я, значить, банки з багажнику, та тільки 11 і по черзі розставляю у гаражі. Один же слоїк кладу в пакет і з ним іду до кухні.
— Ох і борщиком же тут пахне. Ммм...
— Ой сідайте вже за стіл Васильовичу, - мовила Галька.
— Ну що, як там у Вашій Італії? ‐ спитав мене Микола.
— Ну що-що, погано, ох і погано! Шаурми в них нема, чебуреків нема, борщу не дають, а дорого... пенсії ледве на каву вистачить.
— Ой що Ви кажете, то Ви тільки до нас приїхали, то в Європі добре, люди он повиїжджали, врятувались від війни, а ще ниють, що їм там погано живеться, - каже Галина.
— Так дійсно, погано, я ж...
— Ой не морочте мені голови, їжте мовчки! - сказала Галька і прийнялась далі всмоктування капусту з борщу.
Тю, а навіщо питати тоді? Дивна баба...
— Ви хоч слоїки привезли, га? - через деякий час спитала Галька.
— Привіз.
Ось тут то, вступає в дію мій другий план.
— Он сходіть в гараж подивіться.
— А от сходжу, а то знов надуриш.
— Сходіть-сходіть.
— І я піду, бо ще може щось поклав у банки таке, страшне якесь, жінка злякається.
Вийшли. Час діяти. Дістаю баночку, підходжу до кастрюлі з борщем і черпаю борщик у слоїк. Потім сідаю, доїдаю борщ у тарілці та швиденько біжу з банкою до машини, головне не розлити. Як тільки добіг, вибігає Галька.
— Ой, Васильовичу, Ви вже їдете?
— Так, борщ я доїв, дякую велике.
— Ну що Ви, приходьте ще, дякую за 11 стоїків, ще й на 3 літри, ще й з кабачками, дякую, дякую.
— Ну то що, обмін, так би мовити, ви йдіть борщ доїдайте, ато остигне.
— Ну добре-добре, допобачення.
Бачу, йдуть до кухні. Саме час додому. Виїжджаю з двору, поворот і їдемо в моє село. Як тільки розвернувся, вибігає Галька на дорогу:
— Вусата криса, борщ вкрав!
Відкриваю вікно.
— Не вкрав, а позичив!
На цій ноті і розпрощались, і вже зовсім скоро я був удома...
Поробивши усі свої суперважливі справи, повечерявши, пішов у ліжечко.
На ранок, десь о сьомій, мій телефон противно загудів. Я спав, нікого не чіпав, навіщо мене чіпати? Так, сьогодні в моїх планах було проспати увесь день, але мені не вдалося.
— Ало... - сказав сонний я.
— Шевченко, знов ти мені свиню підсунув?!
— Яку свиню? - сказав я, моментально прокинувшись.
— А яким боком Ви кабачки у слоїки запхали?
— Ніяким, я їх стебельцем вниз сував.
— Як же Ви так їх сували, що в мене рука застрягла?! Га?!
— Гальку, а навіщо туди руку було сувати?
— Як навіщо? Щоб кабачок дістати.
— Тобто у тебе в банці зараз і кабачок, і рука?
— Так, от не знаю тепер, що робити!
— Ну то залийте кип'яточком!
— Ідіть в баню, Васильовичу, краще б допомогли!
— Робити мені нема чого, краще б спав!
З цими словами я скинув виклив, розвернувся на другий бік і спробував продовжити спати.
— Ой мать його за ногу! - сказав я, коли зрозумів, що остаточно прокинувся.
Ох і Галько... Хоч і кажеш, що я дурень, а сама то в банці застрягла. Піду за кремом будем діставати.
Через пів години купив крем і вже був у дворі Галини. Застав прекрасну картину. Галина сидить у гаражі, балакає по телефону, а права рука її в банці з кабачком.
— Галю, здрастуйте.
— Ой, Васильовичу, а що це Ви, вирішили помогти, - сказала Галя і поклала дзвонилку.
— Не спиться і зайнятись нічим, сказав я і прийнявся намазувати крем на її руку.
Вийняли, все, я вільний! І Галька вільна, а поки вона вільна, треба тікати.
— Ой, дякую, Васильовичу, як по маслу!
По маслу... в неї є масло... Щоб тебе перекосило, і навіщо я крем купляв! От, навіть слів нема.