ЕПІЛОГ

Великий день минув. Але залишився в тиші, що спадала на вулиці Києва з легкістю весняного дощу. Повітря було новим. Не тому, що в ньому не літали ракети — а тому, що в ньому з’явилось дихання. Те саме, яке буває, коли в кімнаті гасне світло після довгої, важкої розмови.

Війна — зупинилась. Не прапорами. Не переможними маршами. Просто — виснажилась сама з себе. Слова більше не тримались куль. А кулі — не тримались причин.

У центрі Києва не лунали гасла. Лунала музика. З вікон — Бах, джаз, тиша. На лавках — діти, люди похилого віку, коти. Усі ті, хто вижили. І ті, хто ніколи не перестав жили.

На Банковій не святкували. У кабінет просто занесли конверт. Чистий. Без марок. Усередині — аркуш із одним реченням:

«Рахунки зведено. Починайте реконструкцію.»

Підпису не було. Але його і не треба.

У Москві панувала розгублена буденність. Люди ще ходили вулицями, але кроки були непевні. Газети вийшли без першої шпальти. Заголовки — порожні. Замість звичних уривків — великі прогалини. Прогалини, які нічим не заповниш, окрім правди.

На Воробйових горах демонтували пам’ятник невідомому генералу. Під ним знайшли коробку з написом: «Повернути при розумінні.» Ніхто навіть не відкрив.

У Владивостоці пройшов перший з’їзд народів, що відмовились колись відмовились від ідентичності. Там говорили не про вихід, а про нове входження — в себе. Ті, кого називали окраїнами, вперше назвались центрами.

У Тбілісі впав уряд. У Кишиневі розв’язався міст. У Харкові з’явилась вистава «Говорити знову». Повна зала. Без світла. Лише голоси.

У Нью-Йорку Рада Безпеки ООН прийняла рішення одноголосно. Уперше. Виступ України був коротким: «Ми готові. Тепер ваша черга».

У Вашингтоні згаснув один монітор — той, на якому п’ятнадцять років без змін висвічувались координати Києва. На його місці тепер з’явилось слово: «Довіра».

У Токіо вийшла передовиця з заголовком: «Коли тиша говорить — навіть шрами зашиваються».

У Лондоні до одного з пам’ятників хтось поклав рукопис Булгакова. Його розгорнули. Всередині знайшли новий, невідомий аркуш.

У Берліні будівля, на якій досі заповнені дві прапорні щогли — вперше залишилась з однією. Інша була залишена пустою. З повагою.

І десь у квартирі, між податковими довідками, маркою «Русалка» і розсадником з шавлією, сиділа вона. Майстриня.

Зошит лежав на підвіконні. Той самий. Але він вже не світився. Не пульсував. Але аркуші продовжувати перевертатись. Самі. Рівно раз на день. І на кожному з них — один рядок. Хтось писав. А може — щось.

— Ви повернулись? — спитала вона, не обертаючись.

— Ми нікуди не йшли, — відповів знайомий голос. Можливо, Воланд. Можливо, Булгаков. Можливо, совість.

— І що тепер? — майже шепотом.

— Тепер — ви. Нарешті — тільки ви.

А десь далеко, між горами й берегами, між Дніпром і Мтацміндою, між Одесою і Тбілісі, між Ужгородом і Владивостоком, пройшов вітер. Без вітру. Як подих.

А внизу, дрібними літерами, на останньому аркуші зошита:

«Реальність збережено. Перепис завершено. Архів дозволено.»