ГЛАВА XXXIV.

У якій більше не треба нічого пояснювати

20 квітня. Велика неділя настала, ніби в ній не було жодного сумніву. Світанок над Києвом прокидався не голосно, а глибоко. Дзвони ще не били на повну силу — радше перекочувались по місту, як камінці пам’яті. Вони дзвонили з Михайлівського, Софійського, Володимирської гірки, а їхнє ехо лягало на траву Щекавиці, де зібралися ті, кому більше нічого доводити.

Майстриня стояла на пагорбі. У руках — той самий зошит, що більше не світився. Він був просто зошитом. Бо більше нічого не потребувало запису. І навіть сторінка, що ще вчора вимагала продовження, тепер просто була.

Поруч, за спиною Воланд. Спокійний, мов тінь від дерева, що бачило всі століття. Його ціпок був втоплений у землю — і тепер нагадував не зброю, а підпору. Він мовчав. Але в його тиші було більше мови, ніж у будь-якому маніфесті.

Коров’єв сидів на валуні, грав щось задумливе на флейті, що звучала, мов сон, який ще не забули. Фрази мелодії не повторювались, але все здавалося знайомим.

Бегемот доїдав пасхальну бабку. Сидів мовчки. Уперше за весь час. Його очі, що завжди світились жартом, цього разу відбивали світанок.

Булгаков стояв осторонь від усіх, з руками в кишенях, як завжди. Усміхався. Не героям. Слову.

Ієшуа підійшов останнім. Левій Матвій тримавсь трохи позаду. Вони не спішили. Як ті, хто ніколи не запізнюється.

— От і все, — сказала Майстриня, роблячи кроки до краю.

— Ні, — відповів Ієшуа. — Це просто сторінка, яку не треба перегортати.

— А попередня? — іронічно спитав Воланд.

— Її згорнули. — вступив Левій Матвій і показав сувій. — Але зберегли.

Пауза тривала довше, ніж треба. В ній було все: зрада, відплата, мовчання, прощення, але ніде не було жалю. Бо жаль — для тих, хто не пам’ятав.

Ієшуа дивився на місто.

— Знаєш, що мене досі дивує? — сказав він. — Люди думають, що вони нічого не вирішують. Що рішення завжди приходить згори. А насправді кожен вибір, навіть мовчазний, зсуває реальність. Просто вони не звикли до відповідальності. Їм зручніше в ролі жертв.

— А мені завжди подобалось, як вони маскують страх під дисципліну, — відповів Воланд. — Вони ж, бідолашні, думають, що контроль врятує. А контроль — це просто вежа, з якої зручніше падати.

— Але все ж… вони витримали, — сказав Ієшуа. — І вона — витримала, — кивнувши в бік Мастрині.

— Вона не витримала. Вона — виросла. А це гірше. Бо тепер її ніхто не зможе контролювати.

— Ти боїшся її? — м’яко запитав Ієшуа.

— Я поважаю її. Бо вона зробила те, що мало хто наважується зробити: не зруйнувала — а впорядкувала. Без ілюзій. Без магії. Просто — згадала те, що могла згадати.

— Але чи зрозуміють ті, хто спостерігав? — обережно сказав Левій Матвій. — Чи прочитають правильно цей фінал?

— Не факт, — з легким презирством, що завжди існувало у нього до Левія, промовив Воланд. — Але ми ж не для них це писали.

— А для кого?

Булгаков усміхнувся й підкинув у повітря невидимий аркуш.

— Для тих, хто пам’ятає не сюжет — а суть.

Дзвони вдарили сильніше. Над містом пройшов вітер. Він був лагідний. Але в ньому — вже не було порожнечі. У кожному пориві — частка тих, хто пам’ятав. І тих, хто навчився пам’ятати.

Оповідач:

— Вони стояли в тиші. Не тому, що не мали що сказати. А тому, що сказали вже достатньо. І далі — вже не їхня черга.

Сонце виринало над дахами. Майстриня дивилась на нього. А потім — на зошит. І вперше не знала, чи закривати його. Тож обернулась назад, шукаючи поради. На її погляд Воланд легенько кивнув. І вона закрила. Тепло. Без страху.

І тоді Булгаков нарешті заговорив, ніби підводячи підсумок:

— Колись я писав, що рукописи не горять. Тепер я знаю, що горить усе, крім істини. Якщо вона записана — значить, вона залишиться. Якщо з неї зроблять щось нове — то тільки тому, що хтось не забув, як це робиться.

З храмів почувся останній дзвін. Світанок. Порожня сторінка. Сторінка без тиску.

І тиша, в яку більше ніхто не боявся увійти.

А тим часом по місту почало несміливо розходитися обережне, ледь чутне ехо одного слова: "закінчилось"...