ГЛАВА XXXIII.

У якій Воланд відкриває Бал Великої ночі

Ніч, що завершувала Велику суботу. У Києві майже світало. У Москві — майже згасло. А між цим — простір, де не діє жоден календар. Лише пам’ять. І саме вона цього разу відчинила двері.

Палац виник не на землі — в інтервалі між секундою і вибаченням. Його не було видно, але кожен, хто щось забув, відчував: десь зараз іде Бал.

Зала була без кутів, без стелі. Замість неї — небо. Не те, що зоряне. Те, що пам’ятає зорі. Дзеркальна підлога показувала не відображення — а суть. Колони — дихали. Шепотом. У повітрі — тиша, що пахла чорнилом і паленим пергаментом.

Воланд стояв на сходах. У чорному, як тінь від закритих дверей. Поруч — Азазелло, вбраний, як офіціант останньої вечері. Бегемот — у фраку, блискучому, як гріх після сповіді. Коров’єв — із тростиною, з голосом, готовим називати імена.

— Почнемо, — сказав Воланд. І в залі стало темніше. Це був знак. Мить — і зала почала втягувати присутніх.

Першою прибули княгиня Єлизавета Федорівна. Та сама, яка наказала розстріляти село, щоб зекономити ресурси на палац для коханця. За нею — генерал Козлов, що списував боєприпаси й обліковував душі за кількістю смертей. Вони кланялись, як ті, що вміли це ще з часів, коли диму було більше, ніж вогню.

Далі — графиня Гельмке. Колекціонерка мовчань. У її сумочці лежало 27 втрачених свідчень. Вона підморгнула Коров’єву, і дзеркало на стіні потемніло.

За нею — Штремль, колишній міністр маніпуляцій. Його костюм був зшитий із відредагованих газет. На спині — вирізка: «Ми ніколи не говорили цього».

В'їхав Пан Радянський Суд. У повному складі. Тягнув за собою книжкову полицю з вироками, яких ніхто не прочитав. Позаду нього — фельдмаршали, ідеологи, цензори, мертві академіки, коректори істини.

Коров’єв оголошував:

— Пані Цензура! Пробачена, але не забута! — Професор Забороненко! Автор підручника з історії без фактів! — Товариш Стабільність! Завжди невловимий, але присутній у кожній доповіді! — Депутат Глухомов! Винахідник системи «чесного мовчання»!

Зала наповнювалась запахом гуми, чорнила й брехні. Гості плутались у каптурах і посадах, зливалися в один єдиний карнавал провини. І саме тоді до зали увійшла вона.

Майстриня. У тиші.

Її не зустрічали музикою. Зошит в її руках світився. Кроки були точними. За нею — рахунки. Вони несли себе. Кожне ім’я — як розрахунок. І в залі щось стиснулося. Не простір. Не час. Вони. Всі.

Воланд глянув на неї. І цього було достатньо, щоб зупинилось все навколо Бо настала черга фіналу. Дзеркала, що раніше відбивали тільки славу, тепер показували борги.

— Я готова, Мессір – пролунало з вуст Майстрині. Вона згадала абсолютно все.

Оповідач:

— Вона увійшла не як свідок. Як автор. І цього разу — автору дадуть слово. Але спершу — він має послухати всіх, хто писав до неї. А більшість із них писала з чужих слів. І сьогодні — вперше читає власне.

Тож Бал розпочався.

І жоден із присутніх ще не знав, що саме він — і є його кульмінація.

Після вступу, після кивка Воланда і появи Майстрині, тиша в залі розчинилась — як цукор у вині. Але не розтанула — лишилась у присмаку.

У дверях з нічого з’явився Бегемот. У білому фартусі, з червоним підписом «Шеф з останнього поверху». За ним — візок. Один, другий, третій. Безкінечний. І на кожному — частування.

— Панове! — вигукнув він. — Настала мить гастрономічного спокути! Все, чого ви бажали за життя, — сьогодні вам на стіл. Але! — і тут він підняв лапу, — з нюансами.

Перший стіл — політичний.

На срібних блюдах — "Конституційна юшка з поправками", "Відварена демократія під фольгою централізації", "Пюре з цензури з нотками благословення". Соус — з фальшивих виборів. До кожної порції — келих гіркого «народного схвалення» з ароматом запізнілого каяття.

Гості жували обережно. У когось сльози текли — чи від приправи, чи від прозріння. Один генерал проковтнув фразу «ми просто виконували накази» і захлинувся. Другий, посол, спробував відтворити спогад про «державну мудрість» — і зламав ложку.

— Ваш улюблений смак, товаришу Стабільність! — підморгнув Бегемот. — Самі замовляли тридцять років поспіль!

Другий стіл був економічний.

На ньому — золоті монети з шоколаду, які танули в руках. "Курсова лихоманка" — суп, що міняв смак кожні три хвилини. "Олігархічне асорті" — усміхалось краденим. Фуа-гра з тендерів. Салат «відкатний». Горілка — дистильована з облігацій.

Коров’єв розливав "Бюджетну настоянку на офшорах". Один ковток — і гість згадував усі декларації, які ніколи не подавав.

— Пане міністре! А як щодо закусити корупційною телятиною? Дуже ніжна. Як і ваша риторика.

Один з банкірів, ховаючи обличчя в серветці, промимрив: «Я ж думав, це все для краси…»

— Для краси — були рахунки в Ліхтенштейні, — лагідно відповів Бегемот. — А тут — інше меню.

Третій стіл звався культурний.

Тут подавали "Сценарії без автора", "Роман без фіналу", "Критичний відгук на самого себе". Подача — у чорнильниці. На гарнір — зредаговані біографії.