ГЛАВА XXXII.

У якій настає головна субота, і «Лебедине озеро» стає єдиним, що ще тримається на екрані

19 квітня. На календарі субота. Москва мовчала. Не від страху. Від втоми. Вулиці — порожні, як розряджені батареї. Голоси — приглушені. Вікна — затемнені. І в цьому напівтемряві вперше за тридцять років з’явилось воно.

На всіх екранах. У метро. В супермаркетах. У ліфтах. У міністерствах. Навіть на моніторі старенького диспетчера ППО в Саратові, де звук не вимикався ще з 1982-го.

«Лебедине озеро».

Балет. Музика Чайковського. Білі спідниці, чорні очі. Ритм трагедії, вивчений на генетичному рівні. Вся країна дивилася не на виступ — на дзеркало. І там, у цьому дзеркалі, більше не було сценариста. Тільки постать, що кружляє і кружляє. Як реальність без точки.

Оповідач:

— «Лебедине озеро» — це не мистецтво. Це автоматичний сигнал. Якщо воно на екрані — значить, хтось більше не знає, що сказати. І це значить: історія знову поклала пір’їну на клавішу «reset».

Кремль стояв. Але не дихав. Всі кабінети були відкриті. Усі. Вперше. Але нікого не тягнуло заходити. Там пахло гаром. І тишею, яка не очищує. Вона просто тримає простір, поки не визначиться, чи варто його залишити.

Біля головного входу охоронець, що ще вчора вигукував команди, сидів і рахував свої пальці. Їх було п’ять. Але щось у ньому підказувало — це вже не він.

У студії новин дикторка сиділа перед камерою. Світло в очах згасло, губи ворушились, але з рота лунала арія Одетти. Хтось намагався вимкнути трансляцію. Але пульт був заблокований. Пароль — «пам’ять», але його не знав ніхто.

У гіпермаркеті на околиці не те щоб столиці зламався касовий апарат. Замість чеку — принтер видав напис: «Баланс недоступний. Спроба оплати відхилена. Поверніться до себе.»

У трамваї №39, що курсував повз ВДНГ, кондуктор, який мовчав десять років, раптом промовив: «І що далі?». Ніхто не відповів.

Бегемот і Коров’єв сьогодні не з’явились. Їхня робота була зроблена. І навіть сірники вже не світилися в їхніх кишенях.

А Воланд стояв на Воробйових горах і курив щось старе, ще доімперське. Поруч з ним споглядав на місто, яке не визнавало гріхів, Ієшуа. Вони не говорили. Бо в такі дні, коли звучить Чайковський, навіть вони мовчать.

І тільки Левій Матвій записував щось на пергаменті. Повільно. Як той, хто фіксує фінал, знаючи: вранці почнеться інше.

На екранах — фінальна сцена. Лебеді кружляють. Повільно. Між ними — тиша.

І останній титр:

«Система зупинена. Світ у режимі очікування.»

Того ж ранку Reuters, AFP, CNN і навіть Al Jazeera вийшли із заголовками: «Росія зникла з ефіру. Замість пояснень — балет».

BBC запитала в ефірі: «Це фінал чи антракт?» Bloomberg оприлюднив графік: індекс довіри впав до рівня літературного символізму. Politico вийшло без заголовка. Тільки фото: телевізор із «Лебединим озером» — і чай, що охолов.

У Тбілісі на площі хтось вимкнув гімн — і замінив на звук річки. У Мінську старий радіоприймач почав ловити польське радіо без перешкод. У Кишиневі собака на базарі сів перед телевізором і не кліпав сорок хвилин.

А тим часом на Банковій, у Києві, в один із кабінетів занесли конверт. Власник кабінету відкрив і прочитав:

«Сторінка перевернута. Починайте далі.»

І в цей момент на одному з балконів Хрещатика жінка винесла квітку. Просто — поставила на підвіконня. І квітка розцвіла.

Бо це була субота. Тиша перед світанком. А небо вже знало, що Великий День — буде. Але з іншим рахунком.