ГЛАВА XXXI.

У якій Бегемот і Коров’єв вирушають у останній похід Москвою.

18 квітня. П’ятниця. В той час, коли хтось шепотів «прости», дехто вже малював сірники.

Коров’єв і Бегемот підійшли до величної будівлі Великого театру, що виблискувала під вечірніми ліхтарями. Колони, що тримали фасад, ніби дивилися зверхньо на кожного, хто наближався. Сотні людей заходили всередину, вдягнені у вечірнє вбрання, наповнюючи вулицю гомоном.

— Ти тільки поглянь, — сказав Коров’єв, зупинившись біля сходів. — Чисте суспільство: діаманти на шиях, циліндри на головах, а в душах — пустка.

— Зате в кишенях не порожньо, — хихикнув Бегемот. Його жовті очі блищали в світлі вуличних ліхтарів.

— Дорогий друже, сьогодні вони прийшли за мистецтвом. Тож дамо їм мистецтво.

Вони увійшли в театр крізь важкі дубові двері, які з ледь чутним стогоном самі відчинилися. Усередині панувала атмосфера витонченості: кришталеві люстри, м’який оксамит крісел, золотисті балкони. Зала була заповнена глядачами, які завмерли в очікуванні дійства.

Коров’єв і Бегемот безшумно проникли за куліси. Оркестр саме розпочинав увертюру, музика текла плавно, зачаровуючи залу. Актори, вбрані у вишукані костюми, готувалися до виходу.

— Оце я розумію! — промовив Бегемот, зиркаючи на музикантів. — Але знаєш, чого не вистачає? Трохи... хаосу.

Коров’єв підняв свою тростину й обвів нею оркестр, наче диригент. Музика різко змінилася: струнні інструменти заграли джазові ноти, духові — рок-н-рол, а барабани почали збивати ритм.

— Що відбувається?! — вигукнув диригент, але його руки не слухалися: паличка сама злетіла в повітря й почала диригувати оркестром.

— Яка гармонія! — захоплено сказав Коров’єв, аплодуючи.

Тим часом на сцені драматична сцена перетворилася на комедію. Актори, які щойно мали виконувати монологи про зраду й любов, почали танцювати, відпускаючи дотепні жарти. Їхні костюми раптом змінилися на строкаті балахони, а замість старовинного інтер’єру декорації перетворилися на яскравий цирковий шатер.

— Дивись, який успіх! — засміявся Бегемот, показуючи на залу. Глядачі не могли зрозуміти, чи сміятися, чи обурюватися. Хтось аплодував, а хтось обурено вигукував:

— Що це за безглуздя?!

Коров’єв підняв руку, і з-під стелі посипалися трояндові пелюстки, які зачаровували своїм ароматом. Але коли пелюстки торкалися глядачів, ті раптом починали говорити правду.

— Це жах! Моя сукня дешевше, ніж я сказала! — вигукнула одна з дам.

— Я ненавиджу цей театр! — пробурмотів чоловік, якого його дружина тягнула сюди зранку.

— Це... це прекрасно! — шепотів Коров’єв, слухаючи, як зала наповнюється істиною, що звільняється від соціальних масок.

Але це був лише початок. Після кількох хвилин хаосу Бегемот зіскочив на сцену.

— Увага, увага! — проголосив він, тримаючи диригентську паличку. — Оголошую закінчення вистави! Але ви ще довго будете про це пам’ятати.

Він махнув паличкою, і раптом усе повернулося на свої місця: оркестр знову грав звичну музику, актори стояли на своїх місцях, а пелюстки троянд зникли.

— Пішли, — сказав Коров’єв, виходячи через задній вихід. — Наступна станція?

— Банк, — посміхнувся Бегемот. — Поглянемо, як почувається московська економіка.

— Як я люблю запах девальвації зранку, — промуркотів Бегемот, пританцьовуючи на парадному ґанку Центробанку РФ. — Він такий… бальзамічний.

— Не забудь, — повчально мовив Коров’єв, — ми прийшли не грабувати. Ми прийшли балансово.

Будівля виглядала монументально: широкі сходи, колони, підсвічені золотавим світлом, і великі двері з масивними латунними ручками. Всередині, за високими вікнами, було видно світло ламп, що освітлювало офісні приміщення. Банкіри, у строгих костюмах, сиділи за столами, обговорюючи важливі справи.

— Гроші, гроші, гроші, — промовив Коров’єв, оглядаючи фасад будівлі. — Ти тільки поглянь, Бегемоте, яке величне святилище! Щоправда, поклоняються тут зовсім не богам.

— Я навіть чую їхній дзвін, — підморгнув Бегемот, — хоча він більше схожий на дзижчання комарів.

— Комарів, які висмоктують кров, — додав Коров’єв, сміючись. — Ну, любий друже, зробімо тут трохи... веселощів.

Вони неквапливо піднялися по сходах, двері розчинилися перед ними самі. Ніхто з охоронців навіть не помітив, як двоє незвичних гостей зайшли всередину.

Всередині банку все сяяло стерильною розкішшю: мармурова підлога, колони, обшиті темним деревом, і масивні люстри, що випромінювали тепле світло. Величезний хол був поділений на десятки робочих зон, де працівники корпіли над документами. У центрі стояв великий круглий стіл із цифровими дисплеями, що відображали котирування валют.

— О, подивися, який зворушливий мурашник, — сказав Коров’єв, вдивляючись у натовп працівників. — Вони навіть не помічають, як життя проходить повз.

— Можливо, варто дати їм шанс? — запитав Бегемот, ковзаючи лапою по мармуровій поверхні столу.

— Шанс побачити світ у нових фарбах, — уточнив Коров’єв і вдарив тростиною об підлогу.