ГЛАВА XXX.

У якій вмикається режим очищення

17 квітня на календарі. Четвер. Господині намагались очищати домівки.  Але в Кремлі цього року нічого не було чистим, хіба що мовчання. І навіть воно мало присмак формаліну, страху і старої плісняви з архівних полиць, які не відкривали ще з дев’яносто сьомого.

Почалося з непомітного: електронна система доступу раптом не впізнала жодного з тих, хто досі вважав себе центром. Пальці тремтіли, але не від страху — від відчуття, що їх щойно позбавили функції. Як ніби від них відписався сам простір. І двері, які відкривались десятиліттями від одного погляду, тепер ігнорували навіть прокльони.

— Проєкт треба закривати, терміново! — вигукнув чоловік у формі, в якій важко було сказати, де кінець еполета і де починається сам страх. На екрані миготіла червона позначка: «Розкрито. Ліквідувати».

Поруч — Патрушев, той самий, хто більше не мав обличчя, лише риси. В його голосі була тріщина:

— Вони знають. Ми розкриті.

— І що ж нам із цим зробити? — прошепотів хтось із темряви. Той, хто завжди був радником, але ніколи не радив. І в цей момент зник зв’язок з сервером.

Оповідач (із ледь стримуваним зловтішним схлипом):

— Кремль — це не будівля. Це напівсвідомість, що навчилася імітувати владність. І ось тепер ця симуляція раптом дізналася, що її читають вголос. Причому — в реальному часі.

Кремль, обплутаний димом і закритий для сторонніх очей, мовчазно тримав свої таємниці. У його коридорах більше не звучали впевнені накази. Тепер їх заполонили шепіт і недовіра. Здавалося, що навіть стіни були свідками того, що мало б залишитися прихованим назавжди.

В цей час в іншому його крилі відбувалась дуже дивна нарада, що тривала вже декілька годин.

— Скажіть прямо: "царя" більше немає? — старший радник зламав тишу, яка важко висіла в кабінеті для екстрених нарад.

— А ви думаєте, він узагалі був? — тихо відповів молодший аналітик, дивлячись йому прямо в очі.

У кімнаті пролунав зловісний сміх. Це був голос генерала з відділу "зовнішніх операцій".

— Не був? — генерал підвівся. Його постать, хоч і масивна, зараз видавалася ніби зморщеною. — Тоді скажи мені, хто підписував укази? Хто вів ці зустрічі?

— Хто? — аналітик витримав паузу. — Він.

— Який "він"? — закричав генерал, але його голос потонув у тиші, що настала.

Аналітик вийняв зі своєї папки кілька фотографій і кинув їх на стіл.

— Подивіться самі. Ось ваш "цар". На кожній фотографії інше обличчя. Різні міміки. Різні руки. Навіть зріст. Ви хочете сказати, що це та сама людина?

Усі нахилилися до фото. На знімках були зображення чоловіка в схожій позі, але з очевидними розбіжностями. Один був худішим, інший кремезнішим, третій виглядав надто молодим для свого віку.

— Це маніпуляція! — вигукнув хтось. — Фотошоп!

— Це реальність, — відповів аналітик. — Ви просто не хотіли її бачити.

Старший радник схопив одне фото й уважно подивився. Його руки тремтіли.

— І хто ж тоді це все контролював? Якщо не "цар", то хто?

— Він, — повторив аналітик і знову кинув фото на стіл. — Ви всі це знали. І продовжували грати.

Ця споруда завжди щось приховувала, але цього разу, здається, навіть стіни вирішили заговорити. Таємний архів, що знаходився на десятому рівні підземного комплексу, був одним із найкраще охоронюваних місць у всій країні. Легенди про нього передавалися шепотом, але доступ до нього мали лише обрані.

Кімната була холодною, незважаючи на сучасні системи кондиціонування. Лампочки освітлювали полиці, завантажені старими паперами, фотографіями та жовтими досьє. Деякі тексти виглядали настільки старими, що здавалося, ніби вони могли розсипатися від одного дотику.

— Що це за місце? — тихо запитав молодий офіцер, обережно торкаючись папки з пошарпаними краями.

— Це — архів, — сухо відповів старший офіцер. — Те, що тут зберігається, не повинно було ніколи потрапити на поверхню.

Він поклав на стіл старий документ із печаткою. Внизу стояв підпис: "В. В. Путін".

— Це неможливо, — прошепотів хтось. — Цей документ датовано 2008 роком. Але ж… він тоді…

— Він тоді вже не був собою, — урвав старший офіцер. — Подивіться уважно.

Документ був від руки, з дрібним каліграфічним почерком. Поруч лежали інші документи — механічно друковані, сухі, але з підписом, що виглядав майже ідентично. Майже.

— Графік. Зміни двійників. Подивіться на це, — старший офіцер показав ще один аркуш.

На ньому були зазначені дати "виходу в публічний простір", розписані за ролями: "офіційний", "закритий", "громадський".

— Це жарт? — хтось крикнув із кутка. — Ми роками слухали того, хто навіть не був…

— Вони всі грали свої ролі, — перебив архіваріус, який стояв трохи осторонь, тримаючи в руках найстаріший документ. — Але справжній… зник майже двадцять років тому.

— Що ти маєш на увазі? — запитав молодший офіцер, його голос тремтів.