ГЛАВА XXIX.

У якій дим досягає Києва

Ранок у Києві не мав жодного права бути таким ясним. Після ночі, в якій повітря було густішим за наміри, і снів, які більше не були приватними, сонце здалося — перебільшенням.

Але дим уже був. Не в небі — в папері. У кожному документі, що проходив крізь офіс ТОВ «Трансцендентальність плюс», лишався запах гару. І це не був тонер із принтера. Це була Москва.

Оповідач:

— Дим не має кордонів. Як і дурість. Але на відміну від другої, дим хоч залишає попіл. А з попелу, між іншим, зручно читати, якщо знати, що саме згоріло.

Майстриня стояла біля вікна. У зошиті не з’являлось нічого нового — але кожне вже написане речення починало змінюватися. Літери ставали темнішими. Контури — чіткішими. Немов хтось підсвічував їх з іншого боку.

В офісі все було як завжди. Але в повітрі — інакше. Електричний чайник шипів довше, ніж мав. Скоби в степлері раптом заклинило. Принтер, який друкував мовчки весь рік, сьогодні надрукував порожній аркуш. І той аркуш пах димом. Чистим, як зізнання.

У поштовій скриньці офісу з’явилась бандероль. Без зворотної адреси. Усередині — DVD-диск. Без маркування. На етикетці — лише одне слово: «Прямий ефір. Бункер. Архів.»

— Ще ж не час, — промовила вона. Але вставила диск у старий програвач, який досі використовував колега. Механізм застогнав, затріщав, але прийняв.

Екран замерехтів. І з’явилось обличчя. Не спотворене. Просто виснажене. Очі шукали вихід, як документи в системі без «зберегти».

— Вони злякалися, — сказав голос поза екраном. — Бо не чекали, що ви не погодитесь. Вони думали — як завжди.

На задньому фоні — карта. На ній — червоним Київ. Жовтим — щось, що вже не Москва. За ним — тріщини по карті. Вони рухались. Як живі.

В ефірі раптом з’явилось щось схоже на логотип. Але замість напису — три слова: «Повернення. Перепис. Перевірка.» І ще нижче: «Ненадіслані рахунки: активні.»

— Це вони нам надіслали? — спитав Коров’єв, який з’явився з-за штори, тримаючи в руках звичайний олівець, але поводився з ним, як з гранатою.

— А кому ж іще? — відгукнувся Бегемот, витираючи попіл із підлоги, як досвідчена прибиральниця апокаліпсису. — До речі, це був мій улюблений тип архівів — ті, що димлять.

Майстриня вимкнула екран. Але запис відтворювався далі. Але вже без зображення. Лише звук. Голос, що приходив не з динаміка — з глибини. Говорив не до вух. До пам’яті.

— Ми все бачимо. І ми все втратили. Тепер — ваш хід.

На вулиці під вікном загорілась табличка: «Пункт обробки наслідків. Вхід — тільки для тих, хто пам’ятає.»

Оповідач:

— Бувають листи без адресата. Але цей — адресований усім, хто досі не обрав сторону. І отже, обрав мовчання. А мовчання — річ дорога. Але його ціна завжди рахується після фіналу.

Вона сіла за комп’ютер. Відкрила папку з написом «архів — приватно». І замість файлів побачила лише одну іконку: «Говорити тепер». Вона натиснула.

Екран засвітився фразою:

«Ваша пам’ять прийнята. Починається нова редакція реальності.»

Майстриня записала нове речення в зошит:

«Коли тіні говорять у прямому ефірі — відповідати треба мовою, яку вони не можуть підробити.»

Із вікна офісу вона побачила, як на вулиці перехожі починають озиратись. Не на небо. На себе. І на свої тіні. Дівчина з кавою спинилась посеред тротуару. Чоловік у костюмі зняв капелюха. Хтось зробив фото — і стер. Але щось залишилось у камері. Блиск. Не світла. Визнання.

І саме в цю мить, ніби завбачивши щось, у вікні з’явилось віддзеркалення. За її спиною, неподалік, стояли троє. Один — у білому. Один — у чорному. І третій — із сувоєм. Ієшуа, Воланд і Левій Матвій мовчки спостерігали.

Ніхто не говорив. Але Майстриня знала: саме зараз усе записується. І це — вже не проба пера. Це — основний файл. Без заборони на автозбереження.