ГЛАВА XXVIII.

У якій Москва починає горіти

Останній апарат для ламінування в адміністрації президента РФ помер гідно, рівно о 04:03 ранку, з характерним стогоном і запахом паленої пластмаси. Перед тим як згаснути, він викинув аркуш з написом: «Неможливо підтвердити реальність. Підпис не автентичний.»

У будівлі ФСБ на Луб’янці ліфт зупинився десь між сьомим і восьмим колом бюрократичного пекла. У кабіні — шість осіб, троє з яких вважали себе головними. Один говорив, що все це провокація. Другий — що «так і було задумано». Третій мовчав, бо був ботом. І зламався. Четвертий писав мемуари. У думках.

Оповідач (із сумовитим задоволенням):

— Москву не треба палити. Її достатньо розгорнути в архіві. Але іноді, для розігріву, корисно надіслати Азазелло.

І він з’явився.

На дах Міністерства культури він зійшов як балетмейстер, що давно мріяв про оперу з бензином. У пальті кольору "самозаперечення", із поглядом, що вбивав політичні платформи ще на етапі формулювання.

— Ну що, обнулімо? — спитав він у неба. Небо моргнуло. Двічі.

У Міністерстві надзвичайних ситуацій екран центрального серверу згас. Перед тим на ньому мигнув рядок: «D-666 активовано. Очікуємо рішення автора.» Автор, між іншим, був у Києві й пив каву. З корицею. І зовсім не підозрював, що діється десь там, де театр абсурду став нормою вже більше ніж два десятиліття.

Годинник на Спаській вежі пішов назад. Першим це помітив голуб. Він розвернувся і полетів не на південь, а в бік нікуди. Пролетів над сквером, де ще горів один ліхтар. Під ним — бомж читав «Державну доктрину». І сміявся.

На Тверській прорвало трубу. Вода була червоною. Не від іржі. А від сорому. Хтось зухвало прокоментував: «Пропаганда змивається складно. Але змивається.»

На телебаченні ведуча оголосила: «У прямому сенсі горимо», — і студія зайнялася. Глядачі аплодували, бо графіка ж в них завжди правдоподібна. Диктор згодом вибачився. Але вже перед порожньою студією.

У кабінеті міністра оборони пропав килим. Під ним — карта світу з єдиною позначкою: «ЦЕНТР ЗВІТНОСТІ — КИЇВ.» Килим повернувся, але вже не вірив у себе.

На засіданні уряду зник перший ряд. Просто крісла, костюми, обличчя — все залишилось, але вже без вмісту. На місці з’явились таблички: «Архівовано. Доступ обмежено.»

Бегемот з’явився у прямому ефірі в образі ведучого програми «Імперія на добу». Другим ведучим у студії був Коров’єв, в окулярах і з ледь помітною ухмилкою. Бюлетені поруч обертались на шпалерах.

— Отже, наш сьогоднішній гість — Апокаліпсис. Без коментарів, — урочисто мовив Коров’єв. — Його мова — мовчання. Його костюм — геополітичний.

У двері увійшов Азазелло. Приніс списки. І сірники. Списки були старі, сірники — нові. І ще — пляшку, на якій було написано: «Власність часу. Не відкривати без дозволу пам’яті.»

Оповідач:

— А ви що думали, імперії розвалюються на симпозіумах? Ні. Вони тануть на очах, як масло на вогні, який не видно. І лунають, як сміх, який забули, як звучить.

На Арбаті зник асфальт. На бруківці хтось викарбував: «Це було не наше. Ми лише зберігали.» Міністр культури плакав. Але без сліз. Писав заяву. У ній — лише одне слово: «Шкода».

І знову лише один ліхтар горів. Під ним — хтось читав книжку. Назва — «Звітність. Частина І». Автор — невідомий. Почерк — знайомий.

На останній сторінці: «Це ще не кінець. Але вже й не початок.»

Оповідач:

— Іноді історія закінчується не крапкою. А попелом. І найгірше — що вона сама не хоче згоріти. Але ми їй допоможемо. Обережно. Сірником.

І цього разу не буде «вічної пам’яті». Буде — «остаточне збережено». У форматі .ash