ГЛАВА XXVII.

У якій після все стає незворотним

Після відмови Майстрині пройшло трохи більше дванадцяти хвилин. Але простір навколо Києва змінився відчутніше, ніж у цілій декаді. Повітря більше не мало пауз. Воно дихало — уривчасто. Як той, хто щойно прокинувся після десятиліття самонавіювання. Небо було того самого кольору, що і завжди, але з гірчинкою. Як у чаю, настояного на передчутті.

Оповідач:

— Іноді зміни не починаються з вибуху. Іноді — з мовчазного «ні», що звучить голосніше за будь-який маніфест. Особливо коли сказане не під запис, але чує весь механізм.

На Хрещатику потріскалась вивіска. Не сильно. Але саме на слові «центр». У підземному переході перестали працювати обидва ескалатори — одночасно. Каса в метро видала квиток із текстом: «Ви вже заплатили. Повернення неможливе.»

У Міністерстві цифрової трансформації відбувся збій. Лише один файл не відкривався. Він мав назву: "Форма П-0: узагальнення реальності". Відкривати його не радили. І, тим більше, не радили перезаписувати. Але хтось таки спробував. Система видала: «Редагування заблоковано. Автор заборонив втручання. Продовжити лише з аунтифікацією.»

У той самий час, в кімнаті архіву районної податкової зникла тінь, що видавала себе за інспектора. Просто перестала бути. І молодий податківець, переглядаючи старі звіти, знайшов щось, чого не могло бути: підпис її рукою, датований роком, коли вона ще не працювала. Поруч — слово: «Скасовано.»

Десь між Подолом і Печерськом раптово зник маршрут 62. І водій, який вийшов покурити, сказав: «А може, воно й на краще» — і розчинився в ранковому світлі, залишивши лише водійське посвідчення 1993 року.

Майстриня ішла пішки. Її зошит був важкий, як речовий доказ. У ньому — ще не всі відповіді. Але всі питання вже були сформульовані. І кожне з них звучало не як пошук, а як попередження.

На вулиці її зупинив підліток із бейсболкою, на якій було написано англійською: «Наслідки в дорозі». Він простягнув їй листівку. На ній — лише один рядок:

«Той, хто каже ні, зобов’язаний пам’ятати, що стало тому причиною.»

— Це для вас, — додав він, — від тих, хто ще не встиг сказати «так». І зник.

У небі над Києвом щось мигнуло. Ніби промінь. Ніби тріщина. Але знову зникло. І тільки одна ластівка зламала траєкторію. Як помилка в хронології.

— Ти ж розумієш, що все тепер інакше, — пролунав голос збоку. Вона не здивувалась. Поруч ішов Коров’єв. В окулярах, як завжди. І з газетою, якої не було в жодному кіоску. Заголовок на першій шпальті: «Відмова. Офіційно зафіксована. Паніка починається о 13:13».

— Так, — відповіла вона. — І це добре. Мабуть.

— Відлік  паніки вже запустилися. Ти зламала графік. За протоколом їм залишилось максимум три реакції: оббрехати, ізолювати або шукати союз.

— Вибирати вони будуть довго. А я — ні.

— Гарно сказано, — кивнув Коров’єв. — І запиши це, будь ласка, в зошит. Бо я знаю одного товстого, що вже ставить на тебе у тоталізаторі.

Біля Михайлівського собору вона побачила двох людей, що сперечались про щось. Один із них говорив: «Її текст — це ж просто символіка». Інший — у чорному пальті — відповідав: «Це вже директива». Обоє тримали зошити. Але сторінки були вже порожні.

Майстриня пройшла повз. Її тінь рухалась трохи повільніше за неї. Але вона знала:

Зараз усе записується. І нічого вже не зітреться.

А в центрі міста, в одній із зачинених установ, тріснуло скло в рамі над чорно-білим портретом. Тихо. І більше ніхто не озирнувся. Але камера — одна. Третя згори. Вона все бачила. І вже не вимикалась.

Оповідач:

— Незворотність не завжди має звук. Іноді це — просто відсутність шляху назад. А якщо ви його ще шукаєте — ви вже не з нею. Бо справжня дія — тиха. Але відчувається скрізь. Особливо — тими, хто вважав, що все ще під контролем.