ГЛАВА XXVI.

У якій пропонують переписати частину реальності

Наступного дня Київ дихав інакше. Не легше — просто інакше. Ну ж бо вівторок. У повітрі — щось поміж натяком на грозу і тиском несправджених обіцянок. Люди переходили вулицю так, ніби чекали, що тротуар ось-ось змінить напрямок. Навіть голуби сиділи в кущах і мовчали.

Майстриня стояла біля входу до старої адміністративної будівлі. Колишнє БТІ. Тепер — щось між архівом, тінню та примарною канцелярією, яку ніхто не фінансує, але всі бояться. У запрошенні, яке вона отримала о 5:55, значилось: «Спеціальне засідання. Зустріч щодо корекції подій. Добровільна участь обов’язкова.»

Оповідач:

— Іноді світ пропонує не підкоритись — а домовитись. Це набагато підступніше. Бо звучить майже як компроміс, але в серці має зраду. Та навіть коли двері зачиняються, документи встигли прослизнути.

У залі було троє. Жінка у чорному рухалась плавно, наче її пластика була прописана згори. Чоловік у сірому тримався ж офіційно, але його пальці періодично торкались кишені, де щось блищало. І хтось у білому, чий контур не фокусувався. Він був, але не міг бути названий.

На столі — дві чашки чаю. І папка. Без написів. Лише знак: три крапки в колі. Символ незавершеності, що претендує на остаточність.

— Пані Майстриня, — почала жінка, не відриваючи очей від аркуша. — Ви наближаєтесь до завершення. І саме тому ми хотіли би запропонувати… корекцію.

— Чого саме? — голос її звучав рівно. Як лінія в бухгалтерії, яка не терпить округлень.

— Окремих моментів. Фрагментів історії. Подій, що могли б мати іншу трактовку. Ви отримаєте доступ до редакторського режиму. Без права публікації, але з правом збереження.

— Я нічого не редагуватиму, — сказала вона. — Це не мій жанр.

— Але ж… — втрутився чоловік у сірому. — Ви маєте вплив на формування реальність. Якщо ви залишитесь такою ж впертою — багато чого буде втрачено. Рівновага — тонка річ.

Контур у білому зробив рух — і зображення за її спиною змінилось. Київ. Майбутній. Інший. Надто чистий. Надто симетричний. Надто мовчазний. Надто.

— Це можливо, — прошепотів він. — Лише змініть кілька речень. І це майбутнє — стане реальністю. Жодних війн. Жодних надмірних запитань. Просто порядок.

Вона встала. Рівно. Повільно. І поглянула на них так, як дивляться ті, хто вже підписали найважчий контракт — із собою.

— Ні.

Оповідач:

— Справжня відмова звучить не голосом. Вона звучить тишею, яка не дозволяє жодному компромісу вижити.

Вийшла без театру. Без ефекту. Просто — твердо. Двері не скрипіли. Вони замовкли.

На виході її чекав Бегемот. З нізвідки. Жував щось обгорнуте в фольгу. Поглянув на неї і кивнув:

— От і добре. А то я вже хвилювався, що ви зламаєтесь. А я, між іншим, поставив на вас душу.

— Чию? — спитала вона.

— Ну… умовно вашу.

Оповідач:

— Вперше вона не сумнівалась. І тому цього разу — запис буде незмінним. А ті, хто не встиг її зламати — почнуть ламати себе. І саме тоді починається справжня відповідальність.

А за спиною, у залі, де щойно звучали пропозиції, один зі світильників вибухнув. Тихо. Як пробудження совісті в кімнаті, де вона не жила давно. І з стіни повільно сповз напис:

«Редагування скасовано. Автор — затверджений.»