ГЛАВА XXV.

У якій все починається знову

Все, що сталося до цього — завершилося. І тепер — починається те, що вже давно відбулося. Але не було помічене. І забуте. Як запис у зошиті, який відсунули під підставку для кави.

Відкат пам’яті завжди трапляється без попередження. І цього разу — теж. Київ ще не світав, бо світло в цій частині часу ще не працювало. Дніпро дихав холодно, старе місто скрипіло деревом і хрестами. Був понеділок. Але в повітрі — середа. І та середа мала присмак зради. Легкий, липкий, як пил на старому архівному томі.

Майстриня сиділа у вагоні метро. На табло над дверима — дата: 14 квітня. Тиждень розпочався. А вагон був не вагоном. Це була своєрідна капсула часу. Люди — мовчазні. Від них не пахло поспіхом. Лише очікуванням. Вони не читали. Не слухали. Вони просто були. Кожен із них мав тінь, що відставала на півкроку. Усі тіні тримали щось у руках. У когось — іконку. У когось — контракт. У когось — щось, що дуже нагадувало зошит.

Оповідач:

— Поки всі готуються, деякі вже знають: ніч не обмежується свічкою. А правда — не завжди воскресає вчасно. І коли на табло метро з’являється дата з відлунням, час вже не рахує години. Він зважує вибори.

На станції Арсенальна до вагону зайшов чоловік у сірому. Ніс папку з грифом: "Відомості про дні, що повторюються". Він не дивився ні на кого, крім неї. Кивнув. Нічого не сказав. Але в його очах був весь березень. І трохи лютого. І всі понеділки, які забули розпочатись.

Майстриня вийшла на Золотих воротах. Повітря було нерухомим, як у музеї, де ще не відкрили експозицію. Але всередині — щось уже пульсувало. Місто чекало. Київ виглядав знайомо, але не впізнавав себе. Вітрини — ті самі. Але слова на них — інакші. Букви переставлені. Написи виглядали так, ніби хтось уночі грався мовою, не знаючи, що це — жива матерія.

На одній з афіш театру було закреслено назву вистави. Замість неї — написано: «Знову. Згадано. Забуто.» Нижче — дата прем’єри: 14 квітня. Сьогодні.

На вулицях — люди. Звичайні. Але з виразами облич, які ти зазвичай бачиш не в місті, а в черзі до сповіді. Усі вони щось пам’ятали. Але не до кінця. Як сни на межі пробудження.

Майстриня рушила вгору. На пагорби. Де кілька днів тому говорили Воланд і Ієшуа. Але тепер там був хтось інший. Високий. У пальті, що не шелестіло, навіть коли вітер намагався його прочитати. І в руках у нього — годинник. Старий, кишеньковий. І стрілки на ньому — не рухались. Вони тримали час. Але вже не могли його стримати.

— Ви — вона? — запитав він. Голос — як пісок крізь дзеркало. Спокійний. Але остаточний.

— Схоже, що так, — відповіла Майстриня. — А ви — час?

Він не відповів. Просто поклав годинник їй на долоню. Холодний метал. М’який торк. На звороті було вигравірувано:

«Час зафіксовано. Доступ дозволено. Пам’ять активна.»

І в цю мить Київ зітхнув. Не місто. Не архітектура. Пам’ять. Зітхнула — і в повітрі прокинулась стара мелодія, яку ніхто не грав, але всі чули.

Майстриня зробила перший крок не до світу. А в нього. І світ відчинився. Як сторінка, яку давно не перегортали, бо боялись прочитати, що там написано.

І цього разу — вона не боялась. Бо згадування вже розпочалось. І назад — лише через нову пам’ять.