ГЛАВА XXIV.

У якій фігурує фінальний звіт

Сховище №4 не було вказано на жодній карті. Навіть на внутрішній схемі комунального архіву воно значилося як «Технічна комора (не використовувати)». А ще нижче, олівцем, чиє походження викликало сумніви навіть у паперу, було дописано: "Пам’ять. Архівна. Обмежений доступ".

Майстриня стояла перед металевими дверима, за якими світ не закінчувався — він зберігався. Було 23:58. На календарі — 19 квітня. Той самий тиждень добігав кінця. І світ готувався до нового циклу. Але спершу — звіт.

Вона приклала долоню до панелі. Ніякої біометрії. Лише символ — той самий, який горів ще тоді, на кресленні. Двері клацнули. І тиша всередині виявилась не тишею, а очікуванням.

Оповідач:

— Усі архіви поділяються на дві категорії: ті, які мовчать, і ті, які чекають. Цей — із других. І він чекав давно. На неї. На підпис. На остаточний баланс.

Сховище було вузьким, із полицями, що губились у темряві. У повітрі — пил, але не мертвий. Це був пил руху: пам’ять, що щойно зупинилась, аби її прочитали. Зі стін — тіні фраз, які ніколи не прозвучали. Папір там не зберігався — він жив. Кожен том у вічному стані «майже готовий». Саме так виглядає більшість людських історій.

На столі лежала папка. На ній — її ім’я. Повне. З колись дівочим прізвищем. З кодом. І з підписом: "Чернетка. Підлягає завершенню."

Вона відкрила її. Усередині були сторінки. Її історія. Але — фрагментами. Її голос — то впевнений, то обірваний. Місцями — чужі ремарки. Почерк Булгакова. Ієшуа. Воланда. Навіть Коров’єва, який щось дописав у полі «Примітки»: "Драма розвивається за графіком. Але фінал — справа натхнення."

Сторінки світились слабким світлом, як екрани, на яких згоріли всі новини. Але залишилась дата: в ніч на 20 квітня.

Майстриня сіла. Узяла ручку. Дивилась на останню сторінку. Вона була порожня. Але дихала.

— Отже, ви готові? — пролунало з глибини кімнати. Голос був знайомий. Вічний. Ні злий, ні добрий. Просто — фінальний. І цей раз — без права на чернетку.

— Так, — сказала вона. —Готова. Просто чекала, коли хтось нарешті скаже це вголос.

— Ми вже сказали, — озвався Воланд. — Багато разів. У багатьох світах. Але ти — єдина, хто відповіла дією.

— І тепер? — спитала вона.

— Тепер — підпиши. І вийди. Тебе чекають.

— Хто?

— Той, кого ти не згадувала. Але завжди знала. Він вже фактично не жилець. Але ще не забутий. Ляльковод готовий. До виклику. І саме ти — його баланс.

О 23:59 зошит прийняв перше речення. Згори. А потім — друге. Від неї.

«Цей звіт — не про цифри. Це про відповідальність. Перед тими, кого ми пам’ятаємо. І особливо — перед тими, кого ми забули.»

Тиша затремтіла. Простір стиснувся. Папка зникла. А на її місці — печатка. Червона. Воскова. Символ — ᚾ. І підпис:

«Архів закрито. Підстава: звіт здано. Доступ: лише для Балу.»

Майстриня підвелась. Двері сховища самі відчинились. І за ними — не коридор. Зал. Темний. Порожній. Але вже накритий.

І з дна кімнати, звідки щойно зник голос, долинуло:

— Бал починається опівночі. І цього разу — все буде за правилами. Історії.

Над Києвом починався новий день. Але в реєстрі історії — темніло. Бо пам’ять, яку хтось повертає — завжди спершу створює тінь.

І в іншому вимірі пульсував календар. На ньому — дата 20 квітня.

І під нею — напис: «Звітність здана. Світ — оновлено частково. Зведення рахунків — призначено.»