ГЛАВА XXIII.

У якій вона подає звіт не лише до податкової, а й до власної пам’яті

У системі електронної звітності все було стерильно. Таблиці, поля, форми. Кожен елемент мав місце, код і підтвердження. Жодних емоцій. Жодної двозначності. Лише сірий інтерфейс, що прикидався об’єктивністю.

Майстриня сиділа за робочим столом. Офіс дихав у ритмі кондиціонера. За вікном — весна. Всередині — фінал кварталу. Але не той фінал, якого вона очікувала.

На екрані: «Рух коштів — березень». Звітність, яку вона готувала з автоматизованим ритмом — цифра, графа, Enter. І саме там, між полем «дохід» і рядком «пояснення до корекції», з’явилось воно.

Зошит. Лежав поруч. Як завжди. Але сьогодні — відкритий на новій сторінці. І нізвідки з’явившись напис:

«Щомісячна звітність — це не лише про гроші. Це про сліди. Про все, що залишилось непоміченим. А тепер мусить бути враховане.»

Вона застигла. Зазирнула в монітор. Цифри мигтіли. Курсор миготів. Але за ним уже стояло щось. Непомітне. Як тінь над декларацією.

Оповідач:

— Коли людина подає звіт до податкової — вона зважує числа. Коли до пам’яті — вона зважує мовчання. А сьогодні — подача обох. І не факт, що одну з них приймуть.

Її пальці рухались швидко. Системно. Але в голові — інше. Дати. Імена. Слова. Зникаючі фрази. Непоставлені питання. Всі ті сторінки, які не ввійшли в основний облік життя.

На екрані раптом висвітилось повідомлення:

«Звітність не прийнята. Причина: нестача внутрішньої ясності.»

Вона вдихнула. Повільно. Глибоко. Як той, хто підписує не форму, а наслідки.

І в полі коментаря вона набрала:

«Я пам’ятаю. Але ще не все. Дайте час.»

Палець завис над кнопкою. Простір стиснувся. Курсор не блимав. Монітор тримав подих. І лише після п’яти секунд паузи — натиск. Enter.

Система зависла. На хвилину. Потім — блиск. Спалах. Миттєвий.

І далі: «Прийнято. Ваша пам’ять зарахована. Статус: особливий звіт. Дата подання — 19 квітня, 23:59. Локація: сховище №4, підстанція пам’яті. Доступ — надано.»

Вона не здивувалась. Тіло — так. Але свідомість ні. Просто відкрила останню сторінку зошита.

На сторінці було лише чотири речення, розкидані по полю — як ті слова, які довго не наважувались з’явитись:

Те, що залишилось — не моє, але я пам’ятаю. Ті, кого я втратила — ще можуть повернутись, якщо я не зітру. Запитання — це форма руху. Я зупинилась — значить, зупинились вони. Я ще можу встигнути — якщо не вимірювати це годинником.

Булгакова вже не було. Але залишилась імітація його присутності. Запах паперу. Суха тиша. Лампа, яка не мала бути увімкненою, але горіла. Невидимий читач — був поруч.

І саме в цей момент на середині сторінки з’явився рядок. Не її почерком. Не чужим. Просто — вчасним:

«Фінал завжди подається вручну.»

Вона зашурхотіла пальцями по клавішах. І світ — ніби відчув, що звітність сьогодні буде не лише в базі даних. Вона — у пам’яті. У реєстрі, якого не скасувати навіть війною.

А на звороті аркуша, зовсім дрібно:

«Початок очищення — підтверджено. Підготовка завершена. Очікуйте подальших інструкцій.»