ГЛАВА XXI.

У якій дехто з’являється на київських пагорбах, а розмова звучить тихо, але назавжди

Над Дніпром стояв ранок. Не той, що в календарі — той, що між словами. Небо було порожнім і повним водночас. Майстриня, що вже встигла звикнути до тріщин у повітрі, сьогодні відчула лише одне: хтось є новий. І цей хтось — не пам’ять. Він — джерело.

На пагорбі, де зазвичай гуляли студенти і фотографувались молодята, стояв чоловік. Простий. Біле вбрання. В руках — нічого. В очах — усе. Ієшуа дивився на місто. Довго. Мов той, хто щойно дочитав книгу, яку сам писав у снах інших людей. Його обличчя не виказувало емоцій, але тиша навколо нього була живою — мов світ чекав, коли він скаже перше слово. Київ дихав обережно. Навіть трамваї гальмували лагідніше.

З іншого боку алеї, неспішно, з тростиною й легким схрещенням брови назустріч йшов другий. Воланд. Хоча ні, він не йшов. Він, скоріше, виникав із тієї частини повітря, що знала про майбутнє, але ніколи його не визнавала. На обличчі в нього не було звичної насмішки. Лише уважність. Та, що з’являється у хірурга перед розтином — або у диявола перед правдою.

— Я не думав, що ти повернешся, — мовив Воланд без тіні глузування.

— А я ніколи не йшов, — відповів Ієшуа. — Просто мовчав.

— У вашої сторони це вже стало традицією.

— А у вашої — все перетворювати на виставу.

Пауза. Київ слухав. Дніпро тримав тишу, як хор. Навіть ластівки не перебивали.

— Ти знаєш, чому я тут, — сказав Воланд.

— Знаю. Бо вона згадала. Та в цій згадці є щось, що навіть ти не можеш до кінця прорахувати.

— І мене це непокоїть. — Воланд сів на лавку, обтер тростину хустинкою, наче готувався до старого суду. — Бо я був готовий до спротиву, до бунту, до каяття. Але вона — пише. І не просить дозволу.

— Бо писання — це форма дії, яка не підвладна контрактам. Вона творить. А той, хто творить — стає рівним. Навіть нам.

— І це найнебезпечніше, — Воланд кивнув. — Я не боюсь меча. Але зошит — річ тонка. Він завжди продовжує думку. Навіть після знищення. Ти ж знаєш, рукописи не горять.

Ієшуа присів поруч. Без жестів. Просто — так, як сідаєш поруч із рівним. Двоє тих, хто може змінити усе. Баланс. І навкруги все навколо починає дихати в іншому ритмі.

— Вона не вірить ані в тебе, ані в мене. Але вона пам’ятає обох. І це — гірше, ніж зрада. Це — свобода.

— І ти її благословиш? — запитав Воланд.

— Ні. — відповів Ієшуа. — Бо вона вже благословенна. Ти ж сам дав їй вогонь.

— А ти — спокуту.

— От тільки тепер — вона має вибрати, кому з нас вірити. А може… продовжувати не вірити обом.

Оповідач (тихо):

— Дві постаті на пагорбі. Один — із тінню. Інший — зі світлом, якого ніхто не бачить. І між ними — жінка з зошитом. І світ, що ще не вирішив, кого слухати.

— Вона піде далі? — запитав Ієшуа.

— Вона вже там, — відповів Воланд. — Але те, що на неї чекає, не ми з тобою писали. І це, друже мій, лякає мене більше, ніж будь-яка віра.

Ієшуа підвівся. Дивився на обрій. Там, де пагорби, трави, хрести, бруківка. Там, де Київ — ще не вирішив, чим бути. Але вже почав.

— Ми більше не вершимо. Ми — лише тіні. А вона — текст.

Воланд залишився. Ієшуа розчинився у світлі.

І в той самий момент, у зошиті Майстрині, сам по собі, з’явився рядок:

«Коли навіть ті, хто бачать усе, мовчать — значить, черга за мною.»