ГЛАВА XX.

У якій мертві виходять на площу, плутаються в гаслах і лякають зомбі, які звикли лише до парадів

Ранок над Москвою був густим, як прокислий борщ у політвідділі. На Красній площі — спокій, камера спостереження, двоє солдатів із поглядом «нам це приснилося» і тиша. Така тиша, яку чуєш не вухами, а печінкою.

А потім двері мавзолею відкрилися.

Не гучно, не ефектно. Просто — як двері ліфта, в якому давно застрягла історія.

Першим вийшов Ленін. Вигляд мав цілком неурочистий: трохи зіжмаканий, трохи сконфужений. Як людина, яку змусили вийти на сцену до сніданку. За ним — Сталін, у шинелі й з виразом вічної переконаності в правоті навіть у формаліні. Потім — Брежнєв, із характерним брівним виразом і руками, готовими до поцілунку. Далі — Хрущов, із кукурудзяним завзяттям у ході. За ним — Андропов, Черненко, Маленков, Калінін… і навіть Троцький, який з’явився попри власну нелюбов до мавзолеїв.

— Становимось, товариші! — викрикнув Ленін. — Колона за мною.

— Колона за мною! — одразу ж перепинив Сталін.

— Я офіційно старший! — рявкнув Брежнєв. — Я пережив більше підписань!

— Але я ж дав старт відлизі! — не витримав Хрущов.

— А я — продовжив застій! — урочисто виголосив Черненко і одразу закашлявся.

— Я взагалі з філософською освітою! — прохрипів Андропов. — Це додає ваги.

Троцький нервово переминався з ноги на ногу, а тоді врешті не витримав:

— Це все не має сенсу. Дискусія мертвих про головування — найкраща метафора імперії.

— Згоден! — підморгнув Калінін. — Але давайте вже хоч прапор винесемо. Народ чекає!

— А в кого з нас найбільше вулиць? — втрутився Маленков. — Треба якось вирішити цю незручність.

— Я взагалі на портретах! — не втримався Сталін.

Оповідач (з легкою насолодою):

— І ось вона — справжня драма минулого: не боротьба за майбутнє, а конкуренція за статус на вже затвердженому пантеоні. Парад неконкурентної пам’яті.

Площа завмерла. Ті, хто йшов повз, зупинились. Один велосипедист тихо ліг під лавку. Солдати дивились, як парад неофіційно формується сам. Мертві йшли — повільно, з гідністю, з табличками: «Повертаємося, бо не завершили!», «Імперія 2.0: спроба рестарту», «Дайте слово — і ми вас переконаємо, що нічого не було».

Західні туристи витягували смартфони. Один із перехожих зробив фото. Камера вибухнула. Справжнісінько — спалах, тріск, дим. Пікселі не витримали.

Один із зомбі — той, що у ватнику і з портретом самого себе — впав навколішки.

— Господи, вони ж справжні... — прошепотів він. — Це ж... наші...

— Наші, наші, — підтвердив Бегемот, який неквапом ішов поруч із колоною і роздавав листівки з гаслом: «Вони йдуть, бо ви не навчилися!»

І раптом мертві заговорили в унісон. Ніби всі тексти, що вони колись вивчали, об’єдналися в один нескінченний плакат:

— Ми повернулися, щоб пояснити! Всі! Все! І всім одразу!

— Це що, концерт? — злякано запитала прибиральниця, що вийшла покурити за ріг.

— Це — оглядова репетиція! — урочисто вигукнув Бегемот. — Вперше у прямому ефірі: історія, яку не спитали, чи хоче вона бути повторена!

— Мене досі слухають у школах! — вигукнув Ленін.

— А мене цитують у тостах! — гордо додав Брежнєв.

— Зачекайте, а де Горбачов? — пролунало з натовпу мертвих.

— Не зміг. Застряг у холодильнику глобалізації, — відказав хтось із тіні.

Оповідач:

— Зазвичай у такі моменти хтось прокидається. Але не цього разу. Бо це не сон. Це абсурд. А він, як відомо, не закінчується — він транслюється наживо. І сьогодні — без реклами.

І вгорі, над площею, дим вкотре скрутився у форму запитання. Але ніхто не відповів. Бо всі мали мікрофон, а от слухати — ніхто не зголосився.

І тільки камера, забута десь на дроні, що завис над площею, передала в ефір один фрагмент: рука з табличкою «А ми вас попереджали». І підпис — жирний, з іронією: «Епізод №1. Реанімація абсурду. Продовження — далі».