ГЛАВА XIX.

У якій мертві оживають

Москва спала. Не по-людськи — по-імперськи. Її сон був глибоким, важким і періодично оздоблювався звуками парадів та фантомними уривками маршів. Але цього ранку щось у ритмі змінилося. Тиша над Красною площею не була тишею. Вона була завісою. І хтось за нею вже чхав.

Першим це почув Бегемот. Він, між іншим, не мав звички з’являтись у Москві без запрошення. Але сьогодні — зробив виняток. У лапах — квіти, в зубах — театральна програма, у вусах — запах абсурду і краплі нафталінового флеру. У кишені — коробка сірників, з якої стирчала закладка з написом: «Репетиція вогню — о 8:00».

— Сьогодні особливий день! — прокоментував він, вивчаючи червону стрічку на вході до мавзолею. — Ранок, коли мертві аплодують стоячи — це завжди свято!

І дійсно. Усередині мавзолею, за шаром скла, де мали би лежати звичні, мовчазні символи минулого, щось заворушилось. Не так, щоб відразу встало. Але рука сіпнулась. Ліва. Та, що колись тримала ручку, яка підписала половину катастроф.

— Прокинься, голубчику! — муркотів Бегемот, наливаючи з чайничка, де замість чаю — гаряча вистава. — У тебе сьогодні дебют.

Мавзолей зітхнув. Легко. Ледь чутно. Але звук цього зітхання пробивсь у верхні шари. Один охоронець знепритомнів. Другий пішов курити прямо в саркофаг. Третій — розчинився в тіні. Четвертий — витяг блокнот і почав писати сценарій, навіть не знаючи, хто його замовив.

Оповідач:

— Театр мертвих — особливий жанр. Тут нема критиків, бо ті, хто здатні щось оцінити, уже давно в репертуарі. І головна проблема не в тому, щоб оживити, а в тому, щоб вони зрозуміли, що відбувається. А це, як ви знаєте, із цими суб’єктами — завдання нетривіальне.

Світло згасло. Прожектор спалахнув. Бегемот стояв посеред мавзолею у фраку. За спиною — декорація в стилі «канцелярія загальної дурості». Сцена виблискувала червоним оксамитом, який в’язався в жилах історії.

— Шановна публіко! — виголосив він, — сьогодні ми презентуємо прем’єру століття: «Реанімація Ідеї. Без редагування!» У головних ролях — ті, хто ніколи не вмів мовчати, але змушений був лежати.

У залі пролунало шурхотіння. Потім — кашель. Потім — знайомий металевий голос:

— Це… що за чортівня?

— Саме так! — вигукнув Бегемот. — Чортівня! Але високого класу. Пряма трансляція з Пекла! І без монтажу, між іншим.

— Я тут головний! — прорипів один.

— Ні, я! — відповів другий. — Бо ти тільки в мавзолеї, а я ще на купюрах!

— А в мене проспект, авеню і салат названі! — втрутився третій, встаючи з ритуальним хрускотом.

— Та всі ви — додатки до безсмертного абсурду! — оголосив четвертий. — І саме я очолював найвідчайдушніший колективний психоз!

— У мене власна теорія світобудови! — вигукнув п’ятий.

— А я — пам’ятник, якого ще не побудували, але вже хочуть знести! — додав шостий.

— А я... — почав сьомий, але його перебив кашель вождя, що вже тримав у руках сценарій і не міг згадати, чию саме біографію репетирує.

Бегемот захоплено аплодував.

— О, яка прекрасна конкуренція! Справжній політичний кастинг у Пеклі. Сценарій пишеться сам!

Тим часом, над площею повільно піднімався дим. Не з вогню — з архівів. Хтось відкрив шухляду. І знайшов там не папери. А інструкції до спектаклю, що вже триває. Ролі вже розписані. Партії відрепетирувані. Але глядач — не з’явився.

У Києві Майстриня вдихнула це повітря. Вона не знала, що відбувається. Але знала: сморід минулого завжди приходить тоді, коли його хтось виводить на сцену.

— Вони що, вирішили воскресити минуле? — прошепотіла вона.

Оповідач (з ледь вловимою насолодою):

— Ні, дорога. Вони просто не знали, що воно вже репетирує. І репетиція триває на повну. З мізансценами, перебивками й фіналом, який ще не придуманий, але вже відчувається.

І десь у глибині мавзолею, між фальшивим пафосом і справжньою трухою, хтось знову відкрив очі. І перше, що він побачив — афішу, де його ім’я було надруковано жирним шрифтом під грифом: «Комедія з елементами катастрофи».

Глядачі — ми з вами. І вистава — вже почалась.

І саме тепер у мавзолей тягнуться черги не туристів — а тих, хто забув, як виглядає тиша після голосних імен. Але вже чують: це не прем’єра. Це — повернення в ефір.