ГЛАВА XVIII.

У якій щось починає горіти, але не там, де очікували

Майстриня стояла над кресленням. Хрестики, намальовані Коров’євим, миготіли — не чорнилом, не фарбою, а світлом. Живим. Вони пульсували, як нервові закінчення на карті тіла, яке зібралося сказати «досить».

— Якщо це чернетки, — промовила вона, — то чому вони палають ще до того, як їх торкнутись?

Коров’єв, що в цей момент знову займався абсолютно недоречним процесом — чистив манжети парасольки шматочком вати, — не підняв очей.

— Бо правда, люба моя, має дурну звичку самозаймання. Її не обов’язково викривати — достатньо просто згадати, що вона існує.

— І все ж, — додала вона, — не може бути, щоб ці хрестики просто так з’явилися. Це ж не пін-код від сейфу.

— А чим, по суті, є пін-код? — театрально підвищив голос Коров’єв. — Це ж концентрована ілюзія контролю. Ви вводите цифри, ніби вам дійсно щось належить. Але ж ми знаємо: найцінніше відчиняється не ключем, а пам’яттю.

Вона розгорнула один із сувоїв — той, що зберігся із сейфа. І побачила: в ньому не текст. У ньому — креслення іншої будівлі. Не Київ. І не Москва. Але — їхня зустріч. Перехрестя двох потоків. А в центрі — символ, якого ще не було в її зошиті. Він горів. Тихо. Але — горів.

— І що це означає? — запитала вона.

Оповідач:

— Коли ви бачите символ, що горить, але не знищується, це означає одне: ви торкнулись джерела. Не його копії. Не версії. А самого живого вогню, який ще не вирішив — зігрівати чи палити.

У двері хтось постукав. Але не так, як зазвичай. Це був не звук дерева й кісточок, а звук букв, що впали зі сторінки. Вона відчинила.

На порозі стояв хлопчик. Дитина років семи. В руках — старий телефон. У нього на футболці — емблема поштового голуба, в очах — щось, що було старше за час. І коли він говорив — голос його лунав, як інтершум архіву.

— Це вам, — сказав він і подав їй телефон.

На екрані — кадр. Будівля. Архів. Зачинені двері. Вогонь. Повільний, але впертий. Кам’яні стіни дихали, як живі, і з тріщин вилітали уривки листів. Імен. Речень, які мали бути прочитані ще до катастрофи.

— Що це? — спитала вона.

— Запис прямого зв’язку. У вас щось там загорілося.

— У нас? — уточнила вона.

— У всіх. Просто в них — пізніше.

І саме в цей момент, далеко звідси, у підземному бункері, де ще залишки червоної цегли тримали фасад з облупленими двоголовими орлами, хтось відкрив архів. Він хотів його знищити. Але сторінки були вологі. Від чого — не зрозуміло. Можливо, від страху. Можливо, від того, що навіть папір знає, коли його час ще не настав.

Вогонь не запалився. Він відступив. І це було страшніше.

Кремль не горів. Але вже димів. І дим ішов із середини. Не з димаря. А з мови. З розмов, які відбувались у кабінетах, де ніхто не жартував. З пауз, які були довші за рішення. З протоколів, де в графі «реакція» стояло: «відкласти».

— Ми ще встигнемо? — пролунало.

— Ні, — відповів інший голос. — Вона вже знає.

У Києві Майстриня записала у зошит нове речення:

«Я не боюся вогню. Але ви маєте боятись тиші, в якій я пишу.»

Коров’єв підійшов ближче, заглянув через плече й кивнув.

— А тепер таки справді. Почалося. І цього разу — ми не будемо за лаштунками.

За його спиною щось клацнуло. Телеграма. Пряма. З позначкою «Москва». В ній — три слова:

«Вона згадала. Палає.»

Оповідач:

— Нарешті. Хай дим ще не видно — але вже всім щипле очі. І ніхто не скаже, що його не попереджали. Бо вогонь, друзі, завжди починається з тепла. Але не завжди зігріває. І є час, коли правда обирає дим. Бо він — повільніший. Але дієвіший.