ГЛАВА XVII.

У якій розпочинаються наслідки

Черговим ранком Майстриня прокинулася рано — і не від будильника, а від того, що повітря в кімнаті стало іншим. Воно більше не пахло кавою чи пилом. Воно було, як дощ перед грозою — сухе, напружене й наповнене передчуттям, яке в жодному календарі не позначене. Навіть подих здавався підозрілим — надто тихим, ніби хтось слухав зсередини.

З вулиці долинав звук — не сирена, не сигналізація. Це було щось інше. Щось глибше. Так звучить залізо, коли стискається від холоду. Так дихає світ, коли його збираються переписати. Коли хтось уже вийшов на берег, але ще не знає, що в нього за спиною — порожнеча.

Кіт сидів на підвіконні і, як завжди, дивився у вікно. Але не на птахів. А на небо. І здавалося, щось там відповідає йому тим самим поглядом. Очі в нього були вже не очима — а сторінками, на яких написано занадто багато, щоб не перечитати.

Вона встала. Нові сторінки зошита були порожніми. Але сторінка — вже напружена. Вона чекала на перше речення. Як чекали пори року на зміну режиму. Як чекає місто на перший вітер після багаторічної задухи.

Оповідач:

—Ми десь тут. Там, де після кожного перегляду настає дія. Після касети, після пророчого зображення, після слів Воланда. Але ж, ви пам’ятаєте, дія — це не завжди вибух. Іноді це рух тіні. Іноді — тріщина. Іноді... розплавлений ґудзик. Сьогодні — ґудзик.

На телефоні, який не подавав ознак життя з учорашнього вечора, з’явилося повідомлення. Без відправника. Без вмісту. Лише час доставки: 05:44. Цифри пульсували, як набат.

— Ранок починається із загадки, — промовила вона і, майже несвідомо, зібралася. У сумку — ключ. У кишеню — сувій. За пазуху — фраза, яку вона ще не сформулювала.

Коли вона вийшла на вулицю, Київ уже був напружений. Люди мовчали. Трамваї гуділи трохи нижчим тоном. Навіть голуби перестали ходити кругами — і просто сиділи. Чекали. І це мовчання було щільніше за будь-яку промову президента.

Саме в цей момент, за тисячі кілометрів, під старим підземеллям Кремля, лопнула перша труба. Мовчки. Без вибуху. Але з парою, яка мала присмак сірки й хроніки гріхів. Папери в архівах ворухнулись. Деякі навіть зіщулились. І це було гучніше за вистріл.

— От і почалось, — сказав хтось поруч із неї. Жінка в зеленому пальто. Наче й незнайомка. Наче й свідок. Мов рубрика «Коментар без коментарів».

— Що саме? — спитала Майстриня.

— Страх, — сказала вона. — У них закінчились чернетки.

Оповідач:

— Поки ще не горить. Але вже пахне тим, чим завжди пахне перед великою пожежею. Папером. І страхом.

Вона не встигла зробити і трьох кроків, як перед нею з’явився він. У повітрі, як завжди — запах фіалок і фосфору. Коров’єв. У смугастому костюмі, з парасолькою та цілком неадекватним настроєм до ситуації.

— О! Моя найулюбленіша облікова особа! — вигукнув він, театрально вклоняючись. — Як ваші зошити, записи, викривлення хроніки та загальний баланс? Все ще не сходиться?

— І ви знову не вчасно.

— Неправда. Ми з’являємось рівно в той момент, коли з’являється перспектива вогню. Воланд попросив уточнити, чи ви вже на тій стадії, де горить не тільки історія, а й система архівування.

Він підморгнув і витяг з кишені… креслення. Кремля. На кальці.

— Хтось у Москві явно нервує. Згідно з нашими скромними розрахунками, ще п’ять таких «трубин» — і почне горіти метафізичний фундамент. А це, як ви розумієте, питання репутації. Вічної.

Він передав їй креслення.

— Тримайте. Там хрестиками позначено місця, де ще збереглися їхні чернетки. Якщо знайдете — не дайте знищити. Хай спочатку прочитають.

— А потім?

— А потім можна і вогню. Головне — з іронією.

Майстриня вдихнула. І зробила перший крок. Цього разу — не вглиб. А вперед.

А десь там, за сімома кабінетами і трьома печатками, в Москві хтось вже дуже не сміявся.

Оповідач:

— Сміх — остання розкіш імперій. Але коли з’являється Коров’єв — це вже кінець епохи ілюзій. Далі — тільки вогонь.