ГЛАВА XVI.

У якій розпочинається перегляд, а деякі добре знайомі обличчя знову проявляються в тіні

Касета лежала в її руках, як речовий доказ у справі, що давно була закрита — не з браку доказів, а з надміру забуття. Майстриня піднімалась із підвалу неквапно, наче не йшла, а пливла крізь згущене повітря, насичене пилом років і запахом давнього рішення, якого так і не прийняли.

— Потрібен відеомагнітофон, — мовила вона, не очікуючи відповіді. — І, бажано, не у формі примари.

Оповідач, що, здавалося, завмер на межі реальності, нарешті прошепотів:

— Примари — то вже стандарт. Але знайти робочий VHS у 2025 році — це, люба, справжня містика.

І, як за помахом невидимої тростини, у двері подзвонили. Один раз. Без наполегливості. Без вагань. З тією впевненістю, яка властива лише тим, хто давно запрошений, але приходить тоді, коли їм заманеться.

На порозі стояв Азазелло. У яскравій куртці з написом німецькою, що виглядав як жарт типографа після третьої пляшки. В руках — старий відеомагнітофон, мотузка та банка шпротів. Погляд — як у того, хто вже бачив усе, але все ще чекає продовження.

— Бачу, ти знову у грі, — кивнув він, проходячи до вітальні, мов до себе додому. — Воланд сказав: «Дай їй трохи часу, а потім — нехай дивиться». Я ж лише логіст, — і, замислившись, додав, — але з глибоким інтересом до фіналів.

— І, звісно, нічого спільного з театром абсурду, правда? — майже всміхнулась вона.

— Театр абсурду закінчився десь у 2010-му, зараз — стримана трагедія з елементами інструкції до побутової техніки, — відповів демон, ставлячи відеомагнітофон на стіл з такою обережністю, наче це була голова Берліоза.

Касету вставили. Екран ожив. Спершу — шипіння, спотворений шум, знайомий з дитинства. Потім — зображення. Чорно-біле. Примарне.

Вона — в іншому одязі, в іншому часі. У приміщенні з високими стелями, де тіні здавались мудрішими за людей. На столі — рукописи. Поруч — постать, що могла бути ким завгодно, але була лише ним — Булгаков.

— Якщо ти це бачиш, — сказав він у камеру, — значить, ми не встигли. Знову. Але цього разу в тебе є шанс. Один. І я не драматизую — я просто знаю.

У глибині кадру — Воланд. Його постать не змінюється, не старіє, не рухається. Він не дивиться в об’єктив, він дивиться вгору — туди, де, можливо, хтось записує й це.

— Час ходить по колу, коли ніхто не бере на себе відповідальність, — промовив Воланд. — Ти хочеш пам’ятати — отже, мусиш відповідати.

Кадр гасне. Тиша знову повертається до кімнати. І вона важка. Важча за зошит, важча за вину. Майстриня дивиться на екран. На темний прямокутник, де щойно був архів її страху.

Азазелло зітхає, як той, хто сто разів бачив цей фільм, але досі не знає фіналу.

— І що тепер? — спитала вона.

— Тепер, — озвався голос з глибини кімнати, — тобі доведеться зробити те, чого не зробила минулого разу.

Воланд стояв біля вікна. Сніг танув за його спиною, а в його погляді не було ані осуду, ані жалю — лише втомлена обізнаність.

— Світ не завжди потребує порятунку. Іноді йому достатньо бути переписаним. Але цього разу — без чернеток.

Кіт у кутку крутив антену. Телевізор клацав.

— А я все одно не розумію, — зронив Азазелло, — чому ти не зробила копію. Навіть демони люблять архіви.

Оповідач:

— І ось, коли навіть демони задають логічні питання — знайте, все дійсно серйозно. Або, принаймні, остаточно непоправно.

Але Майстриня мовчала. Вона дивилась на екран, де вже нічого не було. І знала — усе тільки починається.