ГЛАВА XV.

У якій приходить відповідь із Сходу

О 22:44 вона сиділа на підлозі. Не тому, що так було зручно — просто стілець зник. Як і годинник зі стіни. Як і електрика на всю будівлю. Лишився лише папір — зошит, що не горів, і аркуш із фразою, яка пульсувала, мов серцебиття: «Канал відкрито: схід».

На вулиці почалася тиша. Не вечірня — а така, що підозріло нагадувала завмерле очікування перед чимось, чого не має бути в звичайному світі. Навіть коти зникли. А Майстриня чекала.

І рівно о 22:44 у двері подзвонили. Один раз. Без коливання. Без натяку на поспіх.

Вона відчинила. Там стояла дівчина. Літ двадцяти, в одязі, що не піддавався опису — то був мікс етно, бойового спорядження і щось, схоже на форму, яку могли б вигадати монахи з майбутнього. Очі — як леза. В руках — сувій.

— Я — Кур’єр із Сходу. Але не географічного, — сказала вона. — Мене надіслано як відповідь. Я не знаю питання. І це — не моя функція.

— Хто тебе надіслав? — запитала Майстриня, навіть не дивуючись, як швидко звикає до нової аномалії.

— Той, кого ти ще не згадала. Але він був із тобою до першої відмови. Він залишив тобі послання.

Дівчина подала сувій. На ньому — знак, схожий на руну, але викривлений. Як шрам.

Оповідач (із легким покашлюванням):

— Так, друзі. Тут мав би бути драматичний момент. Але якщо ви думаєте, що пам’ять завжди повертається у вигляді світлого просвітлення — ласкаво прошу в реальність. Там вона повертається у вигляді людей із сувоями, чужими голосами і нагадуванням, що ви колись усе вже зіпсували.

Майстриня розгорнула сувій. Всередині — короткий текст:

«Я не тримаю зла. Але ти маєш завершити. Інакше знову все почнеться. Москва вже не чекає — вона будує. І ми знову втратимо лінію.»

Підпису не було. Але був малюнок: вона. У майбутньому. Стоїть серед руїн. І тримає книгу, яка горить. Але цього разу — вона її не відпускає.

Дівчина повернулась до дверей.

— І ще: вам залишили дещо. У підвалі. У сейфі. Код: 2244.

І зникла. Просто — між кроками.

— Ну звісно, сейф у підвалі, — пробурмотіла Майстриня. — І код із послання. В цьому світі нічого не випадково. Навіть збіг — обов’язково запланований.

Вона взяла ліхтарик, який дивом працював, і пішла вниз. Сходи в підвал завжди були кривими. Сьогодні — вони ще й скрипіли в унісон.

Оповідач:

— Підвали — улюблене місце всіх істин. Там завжди сиро, темно, і саме звідти все повертається. Можливо, тому, що світло вгорі всіх відволікає.

Сейф стояв у куті, між старими баняками й пакетом із незрозумілим хрускотом. Покритий іржею та наклейкою «Пломбовано у 1993 році».

Вона набрала 2244. Замок клацнув.

Усередині — не гроші, не артефакт. Звичайна стара касета. VHS. І підпис: «Ти вже бачила це. Але не повністю».

— Ну чорт забирай, — сказала вона. — Хтось дуже наполегливо хоче, щоб я повернулася в дев’яності.

Оповідач:

— А ви думали, пророчі видіння приходять у 4K?

І саме в цю мить вона зрозуміла: попереду — не відповіді. Попереду — перегляд.

А поки — сніг. І стара касета, яка мала більше ваги, ніж усі бази даних нового часу.

Бо вона згадала — цей запис було стерто. Але він повернувся сам.