ГЛАВА XIV.

У якій з’являється інспекція з реальності, а перша спроба зупинити Майстриню має ознаки бюрократії

Вони прийшли о восьмій ранку. Час, коли реальність ще не прокинулась, а свідомість — не встигла збагнути, в який день вона потрапила. Будинок, де ліфт уже знову не працював, і запах старої фарби давно став частиною ДНК мешканців, зустрів їх без подиву. В двері подзвонили один раз. Тихо, але так, що тіло відгукнулося раніше, ніж свідомість.

— Пані… — чоловік у сірому костюмі без ґудзиків звірився з планшетом, хоча екран був чорним. — Майстриня?

Вона не відповіла. Але знала, що це — не питання. Це був формальний акт присутності.

— У вас зафіксовано зрушення. Пункт 7.1. Перевищення рівня внутрішньої пам’яті без відповідного дозволу.

— Ви інспекція з… чого саме? — спитала вона.

— З реальності, — другий, в окулярах, чемно посміхнувся. Усмішка його була сформована зі стандартів. — Ми перевіряємо сумісність ваших дій із загальносвітовою узгодженістю. Після певного рівня усвідомлення ви зобов’язані пройти процедуру уточнення статусу. Регламент.

Кіт на підвіконні зашипів. Гостро. Без попередження. Чоловіки на мить завмерли, але швидко відновили штучну усмішку. Протокол витримував подряпини.

Оповідач:

— Так, ось вони. Іронія в дії: найперша форма опору — це завжди документація. Хто ви, де ви, чому ви пам’ятаєте те, що інші вже спалили? Реальність — вона ж не проти. Вона просто хоче підтвердження. Підписи. Довідки. Кров. Згода.

— Ви можете пройти з нами, — сказав той, що в сірому. — Або надати добровільне пояснення. Усне, письмове, ментальне — за вашим вибором.

Вона дивилась на них і знала: це не люди. І навіть не тіні. Це… процес. І він уже почав працювати проти неї. Образ без вмісту. Форма без тепла. Звіт без розділів «зміст» і «мета».

— Мені потрібен час, — сказала вона.

— Ви вже використовуєте його, — відповів другий і натиснув щось на чорному екрані.

Після їхнього відходу повітря в квартирі стало густішим. Не важким — структурованим. Як після грози, якої ніхто не бачив. Кіт перестав шипіти, але довго ще не моргав. На столі залишили аркуш. Без тексту. Але з символом: знак «∞» і підписом «Рішення відкрито».

І за вікном — сніг. У квітні. Але вже не кліматичний. Символічний. Знак, що хтось хоче зупинити рух часу. Або повернути його назад. Скасувати збережене.

Майстриня глянула на дзеркало. І воно не відбило її зовсім.

Вона сіла за стіл. Вперше за довгий час — у тиші, яку не наповнював жоден символ. Навіть кіт пішов. І тоді вона взяла аркуш і почала писати. Не слова. Символи. Руни, які підказувалися їй не згадками, а самим тілом. Пальці пам’ятали те, чого мозок ще не усвідомив.

На кожній новій лінії паперу з’являлись фрази:

«Змінено точку входу. Протокол заблоковано. Баланс нестабільний.»

«Архіварій — недоступний.»

«Воланд спостерігає, але не втручається.»

«Спостерігач — активований. Потрібна відповідь.»

Оповідач, нахиляючись ближче:

— А от тепер починається справжнє. Бо перше, що зробить Система, — це ізолює. Не фізично — інформаційно. Вона переконає тебе, що ти сама. І що твоя мова — не зчитується. Але ті, хто згадали, завжди мають запасний канал.

Майстриня глянула на останній рядок:

«Канал відкрито: схід. Чекай о 22:44.»

Вона підвела голову. За вікном ішов сніг. А поруч на підлозі — розгорнутий аркуш, який вона точно не писала:

«Відповідь уже в дорозі. Не все втрачено. Але не все ще згадано.»

Вона вперше за день посміхнулась. Ледь. Але щиро.

І світ — ледь помітно — відреагував.